Назавжди повернулася
Коли мати зібралася заміж, Соломія не заперечувала. Їй навіть подобався мамин вибранок спокійний і врівноважений Богдан, який завжди гарно спілкувався з нею. До матері ставився з ніжністю і турботою. Усе було добре, але пятнадцятирічна Соломія поставила умову:
Мамо, я не проти твого заміжжя, тим більше дядько Богдан чудова людина, тобі самій буде самотньо. Та я ж все одно колись поїду вчитися до інституту Але я переїжджаю до бабусі.
До бабусі? До міста?! Тобі ж лише пятнадцять, ти ж неповнолітня! Як же я залишу тебе без нагляду? мати була категорично проти.
Мамо, та я ж не сама! Бабуся мене виростила, як і тебе колись. Вона подбає. Я вже подзвонила їй вона радий, що я їду.
Отже, все вирішили за моєю спиною, сказала мати, і в її голосі почулися й сум, і розчарування.
Мамо, це буде краще для всіх. Дядько Богдан хороший, але для мене він чужий чоловік.
Мати зітхнула, замислившись, але в цю мить задзвонив телефон бабуся Ганна Степанівна.
Привіт, доню. Ну що, домовилися із Соломією? Я думаю, їй буде краще зі мною. Ти ж знаєш, як я обожнюю свою онуку. Невже я не впораюся?
Так, мамо Але серце материнське
Все буде добре. Якось виростила тебе то й із Соломією упораюся.
Мати завершила розмову, а Соломія вже весело складала речі:
Мамо, не хвилюйся, усе буде чудово!
Ганна Степанівна не була «божою корівкою» міцна, розумна жінка, колишня вчителька математики. Але й характер у Соломії був гарячим. Бували між ними суперечки, проте бабуся була мудрою ніколи не доводила до сварки.
Бувало, посвариться з онукою, а ввечері зайде до неї в кімнату, погладить по кучерям і розповість казку. Соломія посміхалася й засинала, забуваючи про образу. А часом і сама перша йшла миритися, купувала бабусі улюблені цукерки «Ромашка», вони пили чай і мир відновлювався.
Так минули роки. Соломія закінчила інститут, влаштувалася на роботу, але зарплата була мізерною. Колеги розповіли їй про велику компанію у Львові мовляв, начальство чудове, колектив добрий, а платять добре.
Бабусю, не сердься. Я їду далеко, але ми завжди на звязку.
Соломійко, говорила бабуся, гладячи її по волоссю, навіщо тобі така далечінь? Невже тут немає роботи?
Бабусю, я вже працювала тут. Спочатку стажувалася, потім прийняли на мінімалку три тисячі гривень.
У всіх так починається. Досвід треба здобувати. «Де народився, там і згодився», умовляла Ганна Степанівна.
Але Соломія була непохитною. Вона хотіла всього і одразу цікавої роботи, грошей. Взяла валізу й поїхала.
У Львові їй справді пощастило: гарна посада, пристойна зарплата, гуртожиток. Отримавши першу зарплату, вона радісно закупила солодощів навіть бабусиних улюблених цукерок. Але, сівши вечором пити чай, відчула гірку тугу: ділитися було ні з ким.
Час минав. Із матірю та бабусею спілкувалася щодня. Гроші не витрачала даремно мріяла про машину. Але, як кажуть, «людина гадає, а Бог розпоряджається»
Одного дня мати подзвонила й повідомила: бабуся померла.
Як?! Соломія заридала.
Серце Воно в неї було слабке, а вона мовчала. Я знала, але не думала, що так скоро
Це було жахливо. Втратити близьку людину. Соломія їхала у таксі, а сльози котилися по щоках.
Вам погано? Можу чимсь допомогти? спитав водій.
Ні Ви мені не допоможете.
«Як так? думала вона. На похорон не встигла рейс затримали через туман. Не попрощалася»
Вона стояла біля дверей квартири, яка тепер належала їй. Бабуся ще за життя оформила на неї дарчу. Вагалася, але відчинила. У домі було тихо.
«Мабуть, доведеться продати»
Вона зайшла у кімнату, сіла у своє улюблене крісло. Згадала, як бабуся зустрічала її:
«Соломійко, мій руки, я поставлю чайник»
Тихо. Настільки тихо, що аж дзвенить. Вона затулила вуха.
Раптом ледь чутний писк. Соломія злякалася, але в ту ж мить побачила руду кішку, що визирнула із шафи.
Ой, а це хто?
Вона згадала: бабуся розповідала, що підібрала на вулиці кішку. Її звали Марусею бо це було в березні.
Марусю! скрикнула вона.
Кішка підійшла, потерлася об ногу й пішла на кухню, немов запрошуючи за собою.
Ти голодна?
Але раптом почувся ще один писк. Маруся стрибнула в шафу й витягла двох маленьких руденьких кошенят.
Оце так! Соломія аж розвела руками.
Маруся лягла поруч, годувала малят.
Боже! Що ж мені тепер із вами робити?
Вона не розумілася на кішках, тому подзвонила до ветеринарної клініки. Незабаром у двер