Сказала “все добре” і плакала цілу ніч
Мамо, що з тобою? Олеся торснула матір за рукав. Чому мовчиш? Я ж питаю!
Все добре, доню, Ганна Іванівна витерла руки о фартух і відвернулася до вікна. Просто втомилася сьогодні.
Яка втома? Ти ж на пенсії! голос доні звучав роздратовано. Я тобі вже півгодини пояснюю про переїзд, а ти наче не чуєш.
Чую, чую. Переїжджаєте у новий дім, молодці.
Олеся фуркнула й сіла за кухонний стіл, де стояли недоторкані чашки з остиглою кавою.
Мамо, ну подивися на мене нарешті! Що трапилося?
Ганна Іванівна повільно повернулася до доні. В її очах грали непромовлені сльози, але вона міцно трималася.
Кажу ж, все добре. Розказуй далі про свій дім.
Олеся уважно подивилася на матір. Щось було не так, але зрозуміти що саме не могла. Мати здавалася змарнілою, під очима темні кола.
Мамо, а де тато? Ще не прийшов із саду?
Тато… Ганна Іванівна запнулася. Тато затримується. Справ багато там, у городі.
У грудні? здивувалася Олеся. Які справи в грудні у саду?
Ну… сніг прибирати, будиночек перевірити. Зима ж.
Донька нахмурилася. Батько ніколи не їздив у сад узимку. Казав, що там робити нема чого, тільки гроші на дорогу витрачати.
Мамо, подзвони татові. Нехай приїжджає, мені з вами двома треба поговорити.
Не треба його турбувати, швидко відповіла Ганна Іванівна. Він там… зайнятий.
Чим зайнятий? Олеся дістала телефон. Зараз сама подзвоню.
Не треба! мати різко вихопила у неї трубку. Не дзвони йому, будь ласка.
Олеся збентежилася від такої реакції.
Мамо, що відбувається? Ви посварилися, чи що?
Ми не сварилися. Все добре, я ж кажу.
Яке “все добре”! вибухнула Олеся. Ти сидиш бліда, як стіна, очі червоні, тата нема вдома, а ти твердиш “все добре”!
Ганна Іванівна міцно стиснула губи й знову відвернулася до вікна. За склом кружляли великі сніжинки, вкриваючи двір білим покривалом.
Хочеш кави свіжої? спитала вона, змінюючи тему. Ця вже холодна.
Не хочу кави! Хочу правди!
Олеся встала зі столу й підійшла до матері впритул.
Мамо, я твоя донька. Якщо щось трапилося, я маю знати. Де тато?
Ганна Іванівна заплющила очі. У грудях все стиснулося від болю, який вона носила в собі вже тиждень. Тиждень мовчання, недосказаності, удавання.
Тато… почала вона й змовкла.
Що з татом? Олеся схопила матір за плечі. Мамо, ти мене лякаєш!
З татом усе гаразд. Він здоровий.
То де ж він?
Довга пауза зависла між ними. Ганна Іванівна дивилася в підлогу, перебираючи край фартуха.
У Тетяни, видихнула вона нарешті.
У якої Тетяни?
У Тетяни Василівни. Із сусіднього під’їзду.
Олеся розгублено кліпнула очима.
Не розумію. Що він там робить?
Живе, тихо сказала Ганна Іванівна.
Слово впало між ними, як камінь у воду, розходячись кругами розуміння.
Як… живе? перепитала Олеся.
Переїхав до неї. Тиждень тому. Сказав, що більше не може зі мною, що кохає її.
Донька опустилася на стілець, наче підкошена.
Мамо… Це правда?
Правда.
А ти мені кажеш “все добре”?
Ганна Іванівна нарешті повернулася до доні. Обличчя її було мокрим від сліз, які вона більше не могла стримувати.
А що я мала сказати? Що твій батько, з яким ми прожили тридцять вісім років, кинув мене заради сусідки? Що я тепер нікому не потрібна стара?
Мамо… Олеся схопилася й обняла матір. Чому ти мені не сказала одразу?
Не хотіла засмучувати. У тебе переїзд, діти, робота. Навіщо тобі мої проблеми?
Які діти? Мої діти вже дорослі! А ти моя мати, і твої проблеми це мої проблеми!
Ганна Іванівна всхлипнула й притулилася до доні.
Олесю, мені так боляче. Я не знаю, що робити. Як жити далі.
Розкажи мені все. З самого початку.
Вони сіли поруч на диван. Ганна Іванівна витерла очі хусткою й почала розповідати.
Почалося все місяці три тому. Тато став часто затримуватися, казав, що справи різні. Потім став байдужим. Раніше ж він завжди цікавився, як справи, що готую на вечерю. А тепер мовчить, телевізор дивиться або у телефоні сидить.
Олеся слухала, не перебиваючи.
Я спочатку подумала, що просто втомився. На роботі в нього аврал був, новий проект. Але потім помітила, що він став за собою більше доглядати. Сорочки нові купив, одеколоном почав користуватися. А вдома ходить похмурий.
І ти нічого не підозрювала?
Підозрювала, звісно. Але думала, може, мені здається. Ми ж стільки років раз