Того літнього дня Віктор Петренко керував човном по тихій воді Дніпровського водосховища, а його пасажири місцеві рибалки з Черкас із захопленням закидали вудки. Погода стояла чудова: сонце гріло ласкаво, легкий вітерець грав на воді, а риба брала охоче.
Вікторе Тарасовичу, он там щось пливе! раптом скрикнув один із чоловіків, показуючи на далечину.
Капітан прищурився, вдивляючись у водну гладь:
Здається, птах Але ні, щось незвичайне.
Коли човен підійшов ближче, усі ахнули. У воді, ледь тримаючись на плаву, бився кіт. Рудий, набряклий, зовсім безсилий.
Оце так диво! похитав головою Віктор. Як він сюди потрапив? До берега ж з півтори кілометри!
Мабуть, випав з човна, припустив один з рибалок.
А може, течія занесла, додав інший.
Кіт жалібно мяукнув і спробував пливти до них, але сили вже йому зраджували.
Ну що ж, хлопці, рибалка почекає, вирішив Віктор, хапаючи сачок. Треба витягнути бідолашного.
Виловлювати кота виявилося непросто той метушився, дряпався, наче боявся, що його хочуть знову втопити. Та все ж його вдалося підхопити сачком і обережно витягти на борт.
Зовсім прибитий, сумно промовив Віктор, загортаючи тремтячу тварину у свій светр. Скільки ж він там пробув?
Кіт стиснувся в кутку, очі його блищали налякано. Мокра шерсть злипалася, а вуса сумно звисали.
Який гарнюньчик, зітхнула дружина одного з рибалок. Та ще й молодий.
Треба до лікаря показати, занепокоївся Віктор. Хто знає, скільки води в нього в легенях.
Лікар оглянув кота і заспокоїв усіх:
Живий, хоч і знесилений. Трохи води нахлебався, але відходить. Дайте йому тиждень і буде немов новий.
А чи не шукати господарів? запитав Віктор.
Можна оголошення розклеїти. Але схоже, він сам по собі. Звичайний вуличний бродяга.
Віктор узяв кота додому. Його дружина Оксана зустріла нового мешканця з теплом:
Ой, який худий! Зараз нагодуємо!
Перші дні кіт ховався під шафою, вилазив лише поїсти. Потроху почав обнюхувати новий дім. А вже за тиждень муркотів, коли Оксана гладила його по спині.
Знаєш, сказав Віктор дружині, може, лишимо його? Навряд чи хтось за ним прийде.
Я не проти, посміхнулася Оксана. Завжди хотіла кота. А як назвемо?
Доля, відповів Віктор. Бо не кожному так пощастить вижити.
Кіт, почувши імя, підняв голову і голосно мяукнув ніби схвалював.
Минув місяць, і Доля став справжнім членом родини. Він зустрічав Віктора біля дверей, грівся на Оксаниних колінах, вправно випрошував рибку. Лише до води досі навіть не підходив наче памятав ту страшну мить.
Травма, мабуть, пояснювала Оксана сусідкам. Після такого не дивно.
А може, то доля так склалася? зауважила сусідка Марія Іванівна. Сам до вас приплив.
Віктор почесав кота за вухом:
Може, і справді. Добре, що того дня вирішили на рибалку піти. А то б
Рудий притулився до його руки й замуркотів, немов казав: «Усе добре. Я тепер ваш. Назавжди.»
І Віктор із Оксаною мовчки погоджувались.
Буває, що допомога, надана вчасно, стає початком щастя. Буває, що порятунок приходить не там, де його чекають, а справжня удача сама пливе назустріч. Головне не пробачити того моменту, коли хтось потребує тебе.
Бо саме так у житті зявляється щось нове і дороге. І хай початок був страшним найміцніші звязки народжуються саме у випробуваннях.