Мамо… тихо промовив Віктор, коли вони залишилися удвох на кухні. Давно думав, чи варто вам розповідати.
Катерина подивилася на нього. Не звикла вона до того, щоб зять бажав говорити з нею наодинці про щось особисте.
Що таке, Вікторе? обережно запитала вона, витираючи склянки.
Віктор на мить замовк, потім повільно продовжив:
Я бачу, що ви завжди живете для інших. Для Оленки, для Марійки… а про себе забуваєте. Ви ще молода жінка, пятдесят один рік а ходите з похиленою головою, ніби життя скінчилося. Так не має бути.
Катерина змусила себе посміхнутися гірко:
Та годі, Вікторе. Хіба не так? Чоловік пішов до молодшої, роботу втратила. Залишилося лише бути бабусею.
Віктор рішуче похитав головою:
Я бачу інакше. Ви сильна, розумна, гарна жінка. І я хочу, щоб ви знали: ви зовсім не самотні.
Серце Катерини стиснулося. У його очах була така теплота, що її аж лякало.
Вікторе… збентежено прошепотіла вона. До чого ви це?
Чоловік наблизився, але зупинився, ніби стримуючи себе.
Не треба нічого відповідати. Просто запамятайте: є хтось, хто вас дійсно цінує.
Катерина замовкла. Його слова лунали в її думках цілу ніч.
Наступні тижні минули як завжди: дитячий садок, аптека, домашні клопоти. Але слова Віктора не давали їй спокою. Хоч він більше нічого подібного не говорив, Катерина не раз ловила себе на тому, що шукає його погляд.
Одного дня, коли вона вела онуку додому, несподівано зустріла Олега. Колишній чоловік йшов під руку з Тетяною. Він здавався втомленим, постарілим.
Привіт, сухо кивнув Олег. Як справи?
Нормально, спокійно відповіла Катерина. Не скаржуся.
Тетяна оглянула її згори донизу, потім знизка кинула:
Така сама… проста.
Катерина лише усміхнулася. Вперше відчула їй нічого доводити. Вона знала, що сила не в сукнях і не в макіяжі.
Незабаром їй подзвонила давня подруга з університету і запропонувала роботу викладати в технічному коледжі. Катерина довго думала, але згодом погодилася.
Ця робота повернула їй радість життя. Вона знову готувала лекції, перевіряла роботи, вела молодь. Студенти слухали її з повагою, і Катерина навіть почувала себе молодшою.
Одного вечора, коли вона поверталася додому, біля будинку її чекав Віктор. У руках він тримав невеликий букет польових квітів.
Це… вам, несміливо промовив він. Просто так.
Серце Катерини забилося частіше.
Вікторе, ви ж знаєте, що це неправильно, прошепотіла вона.
Неправильно заперечувати своє серце, відповів він серйозно. Ви гідні щастя.
Катерина стиснула квіти, прошепотіла «Дякую» і швидко піднялася сходами.
Тієї ночі довго не спалося. Вона знала, що не може забрати у доньки те, що належить їй. Але вперше за багато років зрозуміла її серце ще живе. Ще здатне любити.
Зранку вона прийняла рішення. Скликала Олену й Віктора до столу.
Любі мої, почала вона повільно, я вдячна вам обом. Але тепер усе буде інакше. Я теж житиму. Не хочу більше бути лише бабусею, яка бере на себе всі клопоти. У мене нова робота, я роблю ремонт у квартирі і вирішила поїду. Хочу побачити море, про яке завжди мріяла.
Олена здивовано подивилася на неї:
Мамо… ти ніколи про це не казала.
Тепер настав час, відповіла Катерина рішуче. Не бійтеся, я завжди буду поруч. Але житиму не лише для інших.
Віктор мовчав, але в його очах читалися повага і тепло.
Минуло кілька місяців. Катерина змінилася. Купила нові сукні, записалася на курси англійської й знову почала малювати повернулася до давнього захоплення.
Коли на її день народження зібрався увесь дім, за столом сиділа вже не зламана, самотня жінка, а сяюча, яка навчилася вірити в себе.
Будьмо, мамо! підняла келих Олена. За жінку, яка нарешті наважилася любити себе.
Випили, сміх наповнив кімнату. А Катерина подумала з усмішкою: «Так. Тепер починається моє справжнє життя».