Дванадцять років мовчання. Тарас не бачив батька з того дня, коли вийшов з дому, хлопнувши дверима. А сьогодні листівка. Один-єдиний напис: «Пробач».
Раніше. Двадцять два роки. Юридичний факультет київського університету щойно позаду.
Одне слово перевернуло все. «Пробач». Наче ключ від закритої скрині.
Прощення відкриває двері. Любов дає силу увійти.
Фарба під нігтями не змивалась. Тарас трьох руки, немов намагався стерти минуле. Даремно.
Вода була крижаною. Гострою, як той день дванадцять років тому.
Поштар приніс листівку зранку. Вона лежала на столі, ніби небезпека. Тарас боявся доторкнутись.
Батьків почерк. Чіткий, немов судовий вирок.
На звороті лише одне слово. «Пробач».
І більше нічого.
—
Дванадцять років тому. Тарасу двадцять два. Щойно здобув диплом.
Батько сидів у кабінеті. Шукав щось у паперах. Підняв голову, побачивши сина.
Завтра о девятій зустріч із Олександром Петровичем, сказав він. Готуйся.
Олександр Петрович. Партнер. Відомий адвокат.
Тату, треба поговорити.
Батько відклав папери. Подивився уважно. Брови зсунуті ніби відчував недобре.
Кажи.
Я не піду до Олександра Петровича.
Тиша. Глибока. Віскам дзвенить.
Я не розумію, повільно вимовив батько.
Я не хочу бути юристом.
Слова зависли в повітрі. Важкі, наче каміння.
Батько підвівся. Підійшов до вікна. Стояв спиною.
То ким?
Художником.
Батько різко обернувся. Спочатку подив. Потім лють.
Художником? перепитав. Це жарт?
Ні. Я серйозно.
Тарас памятав кожне слово. Кожен погляд.
Пять років навчання! гримнув батько. Пять років марнував час!
Я вчився для тебе, відповів Тарас. Не для себе.
Для родини! Для стабільності!
Батько ходив по кімнаті. Лице червоне, наче після бігу.
Художники голодують, бурчав. Живуть у бідності.
Не всі.
Більшість. А ти не геній.
Тарас дістав з рюкзака папку. Малюнки. Свої роботи.
Подивись, простягнув.
Батько взяв. Перегортав мовчки. Обличчя нерухоме.
Тарас чекав. Сподівався. Може, побачить. Зрозуміє.
Хобі, нарешті сказав батько. Непогане хобі.
Це моє життя.
Батько закрив папку. Поклав на стіл, немоб викинув.
Твоє життя закон, відрізав. Решта дитячі мрії.
—
Тарас тримав листівку. Перевертав у руках. Щільний картон, дорогий.
На лицьовій стороні «Підсоння» Ван Гога.
Іронія? Чи знак? Чи просто випадковість?
Тарас поставив листівку на полицю. Поряд світлина. Він і батько на Дніпрі.
Йому десять. Батько молодий, сміється. Ще не зламаний.
Коли все змінилось? Після маминої смерті. Так, саме тоді.
Мама б зрозуміла, сказав Тарас тоді. Вона любила мистецтво.
Помилка.
Батько зблід. Стиснув кулаки.
Не смій! закричав. Не смій її згадувати!
Це правда!
Правда в тому, що ти егоїст! Думаєш лише про себе!
Дві години криків. Слів, що різали, як ножі.
Ти розчарування, кинув батько.
А ти тиран, відповів Тарас.
Батько відчинив двері.
Іди геть. І не повертайся.
Тату
Іди!
Тарас збирав речі. Руки тряслись. У грудях пустота.
Батько стояв у коридорі. Не дивився.
Двері грюкнули. Назавжди.
—
Тарас узяв телефон. Набрав номер. Палець завис над кнопкою. Що сказати? Після дванадцяти років мовчання?
Він поклав телефон. Підійшов до мольберта. Зняв покривало.
Портрет батька. Малював його рік. Обличчя суворе, але очі сумні.
Саме таким він його памятав. Не злим. Не жорстоким. А збентеженим.
—
Ввечері Тарас розповів Олені. Дружина сиділа, фарбувала нігті.
Листівка прийшла, сказав.
Від кого? не піднімаючи голови.
Від батька.
Що написав?
«Пробач».
Олена зупинилася. Подивилась на нього.
І що ти робитимеш?
Не знаю
Вона підійшла, обняла. Мовчки.
Він старий, прошепотіла. Зрозумів, що помилився.
Запізно.
Ніколи не пізно.
—
Наступного ранку Тарас взяв портрет. Пішов до батька.
Будинок не змінився. Та сама хвіртка. Ті самі вікна.
Він натиснув дзвінок. Знайома мелодія.
Кроки. Повільні.
Двері відчинились. Батько.
Тарасе?
Вони дивились один на одного.
Заходь.
—
В кухні пахло мятою. Батько налив чаю. Руки тремтіли.
Пробач, прошепотів.
І ти мене пробач.
Батько підняв очі. Вони були вологими.
Я був дурнем.
Тарас показав портрет.
Це ти.
Бать