У 65 років ми зрозуміли, що діти більше не потребують нас. Як змиритися з цим і почати жити для себе?
Мені 65, і вперше в житті я стою перед гірким питанням: невже наші діти, заради яких ми з чоловіком віддали все, викинули нас зі свого життя, як старі непотрібні речі? Троє наших дітей, яким ми віддали молодість, сили, останні гривні, отримали від нас усе, що хотіли, і пішли, навіть не озирнувшись. Син не бере слухавку, коли я дзвоню, і я ловлю себе на думці: невже жоден з них не подасть нам склянку води, коли ми зовсім постаріємо? Ця думка встромлюється в серце, як ніж, і залишає лише порожнечу.
Я вийшла заміж у 25, у невеличкому містечку під Харковом. Мій чоловік, Борис, був моїм однокласником, упертим романтиком, який роками добивався моєї уваги. Він вступив до того ж університету, щоб бути поруч. Через рік після скромного весілля я завагітніла. Народилася наша перша донька. Борис кинув навчання, щоб працювати, а я взяла академвідпустку. Це були важкі часи він пропадав на будівництві зранку до ночі, а я вчилася бути матірю, паралельно намагаючись не завалити сесію. Через два роки я знову завагітніла. Довелося перевестися на заочку, а Борис брав усі більше змін, щоб прогодувати нас.
Ми вистояли, незважаючи на всі труднощі, і виростили двох дітей старшу доньку Олену та сина Івана. Коли Олена пішла до школи, я нарешті влаштувалася на роботу за фахом. Життя почало налагоджуватися: Борис знайшов стабільне місце з хорошою зарплатою, ми облаштували квартиру. Але лише ми зітхнули з полегшенням, як я дізналася, що чекаю третю дитину. Це був новий удар. Борис працював ще більше, щоб витягнути сімю, а я залишилася вдома з маленькою Марічкою. Як ми впоралися, досі не розумію, але крок за кроком повернули собі твердий грунт під ногами. Коли Марійка пішла до першого класу, я вперше відчула полегшення ніби гора з плечей звалилася.
Але випробування не закінчилися. Олена, ледь вступивши до інституту, оголосила, що виходить заміж. Ми не відмовляли самі ж одружилися молодими. Весілля, допомога з житлом усе це витягло з нас останні заощадження. Потім Іван захотів свою квартиру. Як відмовити синові? Взяли кредит, купили йому житло. На щастя, він швидко влаштувався у велику компанію, і ми зітхнули спокійніше. А от Марійка у випускному класі приголомшила нас мрією вчитися за кордоном. Це був важкий удар по гаманцю, але ми зібрали гроші, стиснувши зуби, і відправили її за океан. Вона полетіла, а ми залишилися самі у порожній хаті.
З роками діти все рідше зявлялися на порозі. Олена, хоч і жила в нашому місті, заходила раз на півроку, відмаху