Замовкни! гаркнув чоловік, кидаючи валізу на підлогу. Я йду від тебе й від цього болота, яке ти називаєш життям.
Болото? Оксана повільно відвернулася від плити, де смажилася картопля на вечерю.
Це болото двадцять років годувало твою матір, поки вона по врачах їздила. Забув?
До чого тут мати? Не смій її чіпати!
А до того, Андрію, що поки ти «великі справи» у Києві крутив, я тут із твоєю паралізованою мамою сиділа. Підгузки міняла, якщо що.
Андрій стояв у дверях їхньої двокімнатної хрущовки, у новому костюмі, з валізою біля ніг. Таким гарним Оксана його давно не бачила підтягнутий, засмаглий, пахне дорогим парфумом. Не те що раніше, коли приходив із заводу, весь у мастилі.
Вона памятала, як познайомилися. Танці у будинку культури, він молодий слюсар, вона із бухгалтерії. Крутив її під «Червону руту», шепотів дурниці на вухо. А потім скромне весілля, гостей з тридцять, салат «Олівє» та «Совєтське шампанське». Тоді свекруха плакала від щастя, обіймала Оксану: «Дякую тобі, доню, що Андрійка мого приручила.»
Приручила. Двадцять два роки прожили. Доньку виростили Наталку. Зараз у медінституті вчиться, на стипендію та на мамині підробітки. Андрій останні три роки грошей не давав все у «бізнес» вкладав. Який бізнес Оксана так і не зрозуміла. То автосервіс хотів відкрити, то вантажівки купував. Усе прогорало.
Ти просто не розумієш, Андрій нервово запалив прямо у передпокої. Мені Славко запропонував до Києва переїхати. У нього там мережа мийок, возьме мене керуючим. Квартиру знімемо для початку.
Один поїдеш? Оксана витерла руки об фартух. Р