Було це давно, а й досі серце болить, коли згадую.
«Таточку, не йди! Любий, не покидай нас! Нічого мені не купуй, ні Сашкові. Лиш будь із нами! Не треба мені ні ляльок, ні цукерок. Аби ти був поруч!» голосила шестирічна Марічка, вчепившись у ногу батька.
Їхня матір у той час ридала в кімнаті. Не було сил підвестися, вийти, зупинити його.
А чотирнадцятирічний Сашко стояв, стиснувши кулаки. Любов до батька боролася в ньому з гнівом.
Марічка ще мала, не розуміла. А він, Сашко, бачив, як матері було боляче. Як вона вчора, стоячи на колінах, благала батька залишитися. Хоч трохи почекати, поки Марічка підросте. Та марно.
«Годі! Вставай! Не принижуйся, чуєш?! Не потрібні ми йому! Нехай іде!» Сашко підбіг і став одривати сестру від тата.
«Сину, навіщо так Я приходитиму, допомагатиму. Лише житиму в іншому місці. Але люблю вас не менше. Ми так вирішили» почав батько.
«Хто вирішив?! Ти вирішив! Мати благала тебе! Ми ж родина! А ти йдеш! До якоїсь жінки! Вона тобі дорожча за нас, так?!» Сашко щосили стискував зуби, щоб не розплакатися.
Якби батько обійняв його, поставив валізу й сказав, що це помилка Він би кинувся йому на шию. І все пробачив. Бо це ж тато.
Який учив його лагодити велосипед, брав на рибалку, грав у футбол, читав на ніч казки. Як він може взяти й викреслити все це? Їх? За що?
Марічка голосила. Мати ридала. Батько глянув на них усіх і пішов, похиливши голову.
А за ним ще довго лунало: «Тату! Не йди!»
***
З того дня життя стало іншим.
Сашко зненавидів батька. Відмовлявся від зустрічей, кидав назад подарунки.
Марічка чекала. То під дверима сиділа, то на вікні стояла, вдивляючись у далечінь.
Батько просив випустити дітей погуляти. Мати не дозволяла.
Хоча Сашко й сам не хотів. Марічка рвалася до батька, але їй казали: «Тато не хоче тебе бачити».
Мати б і від аліментів відмовилася з гордості, та жити на щось треба було.
«Закохався твій тато. Ось як буває! В іншому домі солодше! Діти йому не потрібні. Тепер там інші будуть!» часто говорила вона.
Сашко мовчав. Марічка плакала.
***
Через рік батько повернувся. Точніше, спробував. Марічки вдома не було. Лише Сашко та мати.
Батько благав пробачення. Говорив, що помилився. Не може жити без них.
Та мати не прийняла. Це була хвилина її помсти. І Сашко не прийняв. Образа палила серце.
А Марічку не спитали. Вона була ще мала.
***
Минули роки. Сашко пішов у торгівлю. Марічка стала лікарем. Старший уже мав родину. Молодша доглядала матір, але незабаром її не стало.
Незадовго до весілля Марічки з дитячим другом Іваном, брати вирішили поїхати до Львова. Справи в Сашка були там.
Їхали поїздом. Пили чай, спогадали дитинство.
Жили дружно, хоч рідко бачилися. Та були зовсім різні. Жорсткий, запальний Сашко. Лагідна, милосердна Марічка.
«Місіс Доброта» жартував він. Радив кинути цю мякість нині не в ціні.
Закінчивши справи, гуляли старими вуличками. А потім пішли на вокзал.
Біля входу Сашко ледь не спіткнувся об чоловіка. Брудний, з бородою, без ніг. Сидів на картонці.
Сашко буркнув щось, але раптом застиг. Потім зареготав.
Марічка вже пройшла вперед, та почула сміх. Обернулася.
Сашко показував пальцем на жебрака, регочучи:
«Бачиш?! Оце справедливість! Не впізнаєш? Ти ж мала була. А я впізнав одразу. Очі Такі самі, як у нас. Мати казала, що за очі й покохала його. Дарма Ну що, таточку? Як воно сидіти в бруді? Де твоя коханка? Де твоє щастя? Ось тобі за мамині сльози! За наші!»
Марічка не могла промовити слова. А чоловік на землі плакав. Шепотів: «Які ви гарні»
Сашко не вгавав:
«Згинь тут! Ось тобі за все!»
«Годі!» раптом скрикнула Марічка.
Сашко хотів відповісти, та аж остовпів.
Сестра підійшла, опустилась навколішки. Доторкнулася до брудної щоки.
«Привіт, тату»
Батько схопив її руку, притиснув до себе. І заридав.
Можливо, він бачив перед собою ту саму дівчинку, що хапала його за ногу й благала не йти?
Діти виросли. А винним перед ними він лишався.
Сашко лаявся. Батько мовчав. Знав, що заслужив. Та серце розривалося не через слова сина. А через погляд Марічки. Вона не докорила й словом.
Саме це й боліло найбільше.
«Годі. Поїзд чекає», Сашко потягнув сестру.
«Я не їду», підвелася вона.
«Що?! Ти що, збожеволіла?! Плюнь на нього!»
Але Марічка підняла батька на руки. Він був легкий. Лише руки сильні ними й пересувався.
Люди навколо завмерли.
«Сину Прости мене Ноги Замерз тоді. Без вас ніку