У старенькій зупинці біля перехрестя Верби та Третьої завжди була своя погода. Влітку ранкове сонце плело мереживо з тіней листя на бруківці. Взимку пара з пекарні навпроти обвивала скляний навіс, ніби теплий подих. Це було звичайне місце три лавки, пошарпана схема маршрутів, потертий смітник але мешканці Верховини звикли до того, що тут відбувається щось особливе.
Щодня о 8:15 ранку приходила пані Ода Верес у своєму синьому вовняному пальті, навіть у спеку, бо в кишенях було місце рівно для двох книжок і пакетика з черствілими шматочками хліба для горобців. На її капелюсі була маленька шовкова квітка, а водія автобуса вона вітала за іменем. Іноді вона сідала в автобус, іноді ні. Головне було те, що вона приходила усміхнена, повільна, незмінна, як годинник на центральній площі.
Але одного ясного вересневого ранку її не було.
Спочатку ніхто не помітив. Люди спізнювалися, автобус приїхав раніше, а в пекарні вишикувалася черга. Але коли автобус відїхав, барістка з кавярні Ліля Коваль, девятнадцятирічна дівчина, яка завжди бігла за годинами перебігла через дорогу, щоб поставити гарячу чашку чаю на лавку. «Для вас, пані Одо», сказала вона нікому, бо так казала щоразу, коли бачила синій плащ. Вона поставила чашку й нахмурилася. На лавці лежали лише крихти від учорашнього хліба та акуратно складений шматок чогось мякого.
Шарф. Блакитний, як безхмарне небо, з маленькою нашивкою на кінці.
Ліля підняла його й прочитала напис: «Якщо тобі холодно він твій. О.В.»
Вона озирнулася навколо. Ні капелюха, ні книжок, ні пані Верес.
У іншому кінці міста Юля Бойко дивилася на миготливий курсор. Молодша журналістка «Верховинського вісника», вона зазвичай писала про засідання міськради та список вибоїн, які «будуть лагодити за наявності коштів». Задзвонив телефон.
Ліля К.: Щось не так.
Юля Б.: Що сталося?
Ліля К.: Пані Ода не прийшла. Вона ніколи не запізнюється. І залишила шарф.
Юлі не потрібно було пояснення. Усі в радіусі пяти кварталів знали, хто така «пані Ода». Якби у зупинки був свій святий покровитель, це була б Ода Верес.
Юля перекинула фотоапарат через плече. «Виходжу», сказала вона редактору. «Людська історія».
Її редактор, Максим сивий, з подихом кави та золотим серцем навіть не підвів голови. «Тільки щоб людина була справді цікава».
На вулиці вітер був гострий, і носи швидко червоніли. Юля підійшла до зупинки, де Ліля стояла, закутавшись у фартух, з блакитним шарфом на шиї. Чашка чаю стояла на лавці, пара піднімалася, ніби роздумуючи.
«Вона залишила це», сказала Ліля, торкаючись шарфа. «Вона ніколи так не робила. Вона зазвичай дарує їх іншим. Тому чоловікові, який ночує за бібліотекою Хлопчику, який чекав без куртки минулої зими Вона просто обгортає їх. Але залишити шарф тут» Голос Лілі став тоншим.
Юля озирнулася. Двері пекарні відчинялися й зачинялися, дзвонили дзвіночки. Листоноша, Ігор Шевченко, зупинився й кивнув. Він теж був частиною цієї зупинки.
«Ти бачив її цього тижня?» запитала Юля.
Ігор потер щоку. «Вчора бачив, як годувала горобців. Дала мені мятну цукерку, сказала, що повітря «добре для думок». Вона завжди говорить такі дивні речі. Я відповів, що не мав гарних думок зі школи. Вона засміялася».
Юля усміхнулася, але раптом зупинилася. Лавка виглядала порожньою без синього пальта.
«Вона не сіла в автобус сьогодні», почувся голос. Автобус 7 знову підїхав, зітхнувши. Водій, чоловік років пятдесяти з закатаними рукавами, вихилився. «Я Богдан», додав він. «Вожу цей маршрут вісім років. Вона їздить у вівторок і четвер. Сьогодні я уповільнився, на всяк випадок. Але її не було».
«Ти знаєш, куди вона їздить?» запитала Юля.
Богдан знизав плечима. «Іноді до бібліотеки. Іноді до парку. Одного разу вона сказала, що автобус це річка, а вона любить плисти. Я не став розпитувати».
Під лавкою лежав другий шарф, кольору меду. Юля підняла його, струснула пил. На ньому була така сама нашивка: «Якщо тобі холодно він твій. О.В.»
«Два шарфи», сказала Юля. «Це не випадково».
У Лілі на очах блищали сльози. «Що, як з нею щось сталося?»
«А може, вона просто деінде», запропонувала Юля. «Давай зясуємо». Вона звернулася до Богдана: «Можна я проїду з тобою? Повернуся до твоєї 10:05».
Богдан махнув у бік дверей: «Ласкаво просимо на річку».
Юля усміхнулася, але зупинилася. «Ліля, напишеш записку? «Хтось бачив пані Оду?» Або ні, це звучить страшно. Може: «Шукаємо Оду. Розка