Друзі дізналися, що ми з дружиною здаємо квартиру, і тепер хочуть заїхати. Як їм пояснити, що не хочемо здавати знайомим? Завжди важче вести такі переговори.
Після весілля все у нас з дружиною складалося чудово. Ми одружилися з думкою жити з її батьками. Тоді ж мої мама й тато перебиралися до Одеси, а їхню квартиру продали, поділивши гроші між мною та сестрою. На ці кошти та завдяки допомозі тестя ми придбали просторе однокімнатне житло, де зробили перегородку, щоб вийшло дві кімнати. Думали, що одна буде для дитини, але якось не виходило.
Спочатку просто не хотіли, потім карєри розкрутилися, і часу не було. А далі вже й не виходило, та й дружина відмовилася йти до лікаря. Я теж не дуже прагнув дитини. Жили щасливо разом і не переймалися тим, хто на старості принесе нам склянку води. Знайомі, які вже мали дітей, також вплинули на наш вибір вони тонули в боргах і не виглядали щасливими. Тому ми й вирішили, що обійдемося без такого щастя, якщо воно само не приходить.
Коли нам було по тридцять три, ми з дружиною вклали гроші в новобудову. Сума була невелика, тому ми ризикнули, хоч багато хто нас відмовляв. І ось у тридцять сім років у нас зявилась квартира, готова до заселення. Зробили невеличкий ремонт, щоб виглядало ще краще. Дружина сказала, що це наша «подушка безпеки» якщо будуть діти, то їм, а якщо ні, то залишимо племінникам.
Поки що вирішили здавати. Пробували самостійно, без посередників. Для розголосу поділилися з друзями, щоб підказали, де ще можна розмістити оголошення. І раптом незручне питання: чи не хотіли б ми здати квартиру їм, знайомим із дітьми? Вони роками живуть у жахливих умовах, а тут і новий будинок, і гарний ремонт, та ще й «знижку» обіцяють.
Наша помилка розповісти друзям. Ми й не думали, що хтось із них захоче там жити.
«Там лише одна кімната, у вас завелика сімя», намагалася пояснити дружина.
«Та й що? Ми зараз в однокімнатній живемо. А на ваших фото видно, що там простірніше».
«Але ж квартира нова, а у вас діти й кіт…»
«Що, думаєте, ми такі неохайні й усе понівечимо?»
Сказали, що подумаємо, хоча я особисто взагалі не хотів цього робити. Бував у них вдома там завжди безлад. Зрештою дружина звалила на мене обовязок відмовити, вигадавши якісь незграбні причини.
У відповідь почули таке:
«У вас друга квартира, батьки колись помруть тоді ще й їхня дістанеться, а вам усе мало й жаль! Сидітимете зі своїми квадратними метрами, сохнучи без дітей, без друзів і без радощів життя!»
Хіба це адекватно? Ми їм нічого не винні. Не наша провина, що вони завели дітей, не маючи ні житла, ні підтримки від батьків, і тепер їм ніде жити. Кожен живе, як хоче то чому ми не маємо права здати квартиру стороннім за нормальну ціну, а не робити знижку знайомим?