Два тижні кіт приходив під вікно. Лікарі аж очі вилупили, коли зрозуміли, чому.
До кабінету вбігла Оксана молода медсестра, тільки-но після медичного коледжу. Очі горіли, щочки палали:
Олено Іванівно! Він знову тут! Уявите?
Хто «він»? завідувачка втомлено потерла скроні. Нічна зміна була важкою, а тут ще й це…
Кіт! Сірий, з білим лапком… Вже годину сидить! І щодня приходить, уявите?
Як це «щодня»?
Олена Іванівна, завідувачка реанімації, знову переглянула папірці перед обходом. Нова пацієнтка з четвертої палати досі не приходила до тями. Чотирнадцять днів у комі після того, як її збила машина на переході. Якийсь дурень проскочив на червоне… Наче їм мало клопоту зі звичайними хворими!
Оксана сіла на краєчок стільця:
Та вже два тижні ходить. Під вікно палати, де лежить Марія Петрівна. Сидить і дивиться, дивиться… Санітари його ганяють він знову повертається. Ми його вже кличемо Вартовим.
Олена Іванівна скривилася тільки ще бездомних тварин їм не вистачало! Хотіла відругати медсестру, та справи були важливіші. Але щось у голосі дівчини змусило її підвестися й підійти до вікна.
На підвіконні справді сидів кіт. Сірий, з білою лапкою саме так, як казала Оксана. Худий, але видно, що колись за ним доглядали: шерсть хоча й зімята, але чиста. Сидів він не як звичайний кіт ніби вартовий на посту. І не відводив погляду від вікна палати, де лежала та пацієнтка.
Господи, яка маячня, пробурчала завідувачка. У нас тут людина між життям і смертю, а ми котів розглядаємо…
Але щось у цьому її непокоїло. Можливо, те, як наполегливо кіт повертався, незважаючи на всі спроби його прогнати? Така відданість… Не кожна людина таке здатна відчувати.
Що ми знаємо про цю пацієнтку? раптом запитала вона.
Оксана знизала плечима:
Майже нічого. Марія Петрівна, пятдесят три роки. Живе сама, іноді її відвідують діти. Збили її біля дому, на переході…
Якого дому?
Он тієї хрущівки, медсестра махнула рукою у бік вікна. Сірої, за лікарняним парканом.
Олена Іванівна знову глянула на кота. Той ніби відчув її погляд повернув голову. У завідувачки аж мурашки пробігли по спині від його пронизливого погляду.
Відповідь прийшла несподівано того ж дня дочка пацієнтки принесла документи. З папки випала фотка. На ній Марія Петрівна сиділа в кріслі, а на колінах у неї… сірий кіт з білою лапкою.
Це… голос завідувачки задрожав. Хто це?
Донька пацієнтки схлипнула:
Це Рябко, мамин кіт. Зник два роки тому вискочив у двері, коли сантехніки їх розламали. Мама оголошення по всьому місту розклеювала, усі подвіря оббігала… Вона витерла сльози. Знаєте, вона навіть відмовилася переїжджати. Казала: «А раптом Рябко повернеться? Як він мене знайде?»
Олена Іванівна відчула, як їй стало холодно. Виходить, кіт знайшовся, але запізно… Можливо, він був поруч, коли його господиню збила машина, і прослідкував за швидкою. А як знайшов саме це вікно? Мабуть, заглядав у всі…
І де… де вона живе? спитала завідувачка.
Ось там, за лікарнею. У сірій хрущівці…
У цю мить тишу розірвав різкий звук апаратів з палати Марії Петрівни. Вони кинулися туди завідувачка, медсестра, донька… Кардіомонітор показував ознаки виходу з коми. Про кота, звісно, всі на хвилину забули.
Коли Марія Петрівна вперше розплющила очі, навколо метушилися лікарі. Світло, голоси, звуки апаратів… Все ніби у тумані.
Мамо! скрикнула її донька Надія. Мам, ти нас чуєш?
Марія Петрівна спробувала кивнути. Говорити ще не виходило у горлі пересохло.
Тихо-тихо, промовила Олена Іванівна. Не поспішайте. Ви молодець…
Трохи пізніше Надія тримала маму за руку й плакала. Потім раптом усміхнулася крізь сльози:
Мамо, а в мене для тебе сюрприз! Ти не повіриш… Рябко знайшовся!
Марія Петрівна здригнулася, намагаючись щось сказати. В її очах були і пізнання, і радість.
Лягайте-лягайте, мяко зупинила її Олена Іванівна. Вам ще не можна хвилюватися.
Уяви, мамо, Надія гладила мамину руку, він сам тебе знайшов! Два тижні ходив під вікно, сидів… Лікарі його помітили. А коли я фото показала одразу впізнали!
По щоках Марії Петрівни покотилися сльози.
Я його забрала додому, продовжила донька. Спочатку він не хотів іти, все до лікарні рвався. Але ми домовилися я його до тебе приводитиму, як тільки дозволять…
Коли Марію Петрівну перевели в звичайну палату, Надія прийшла з великою торбо