**Щоденник**
В селі розповідали неправду про її доньку, бо було соромно. У вузлику, підготованому на смерть, лежали листи… від Марійки. Галя дістала їх і поклала померлій під подушку. Нехай візьме їх із собою в могилу, і… той жахливий сором…
Зі спогадів. Гіркий сором.
Оксана ще з юних років вірила у сни. Так склалося. Бувало, подруги з ланки розкажуть свій сон, вона подумає і пояснить, що він означає. Рідко помилялась. А свої сни завжди сама розгадувала. А ще вона вміла літати у снах! Бувало, підніметься над хатами і летить! Так, що аж дух захоплює. Один сон їй снився особливо часто: білі коні в сірих яблуках, запряжені в сані, а в санях вона з Дмитром, тримають віжки. Коні розганяються так, що злітають у небо! Від швидкості аж дух перехоплює. Вони кидають віжки, ховаються в санях і летять… Цей сон снився їй доки Дмитро був живий. А коли його не стало, вона ще багато разів «літала» на цих конях, але він лише стояв поряд, не брав віжок… Лише усміхався. Їй так подобались ці «польоти», хоч і знала: коні у сні це до хвороби, а то й смерті.
Тієї ночі вони знову стояли вдвох у санях. Але ніхто вже не керував «польотом». Віжка не було. Коні піднімалися вище та вище, аж під хмари. На хмарці сиділо янголятко з крильцями й посміхалося. «Марійко! Моя Марійко!» скрикнула уві сні Оксана так голосно, що прокинулася.
«Пора… Пора мені вже збиратися», прошепотіла вона. Без сліз, без розпачу.
У хаті вона завжди любила лад, тому вмила підлогу, витрусила килими. Дістала вузлик той, що давно готувала «на смерть», розклала все, навіть листи написала, щоб знали, що до чого. Бо без неї ніхто не розбере. Прийдуть чужі люди, шукатимуть… А першою прибіжить Галя, хто ж ще? Вона єдина до неї заглядала і подруга, і рідна.
Оксана взяла зошит, ручку і почала писати листа.
«Пробач, Галю. Ти для мене найрідніша. Прожили з тобою, як сестри… Не винось на люди мій сором. Прошу. Мені вже, мабуть, і не буде боляче, як почують люди, але все ж… Я багато років брехала, що в мене турботлива донька, просто вона хворіє і не може приїжджати. А насправді я не знаю, де вона. Думаю, що жива, але покинула мене давно. І щоб не соромно було дивитись людям у вічі, я брехала, і тобі теж… Не шукай її. Поховай мене біля Дмитра. Хату залишаю тобі. Може, щось твоїм дітям знадобиться. Не вдалося мені виховати доньку… Страшний сором. Нехай піде зі мною в могилу. Прошу, сестро…»
Оксана добре натопила піч, закрила заслінку і лягла спати…
Галя ще ввечері помітила, що в подруги не світиться вікно, але хто ж міг подумати!
«Чи не залишила покійна якого листа?» запитав міліціонер, що приїхав оформити смерть.
«Нічого немає… Нічого… Важко було їй від самотності, от і все…» відповідала Галя, перебираючи в кишені зімятий лист.
—
Її Марійка росла гарненькою й розумненькою. Єдиною, улюбленою. Дмитро, агроном із колгоспу, закохався у прост