«Мій син перетворився на халупника, а його дівчина його точне відбиття. Я виснажена життям у їхньому безладі.»
Ніколи не думала, що скажу це вголос, але годі. Годі брудного посуду, підлоги, яку не підмітали тижнями, цього постійного запаху застиглої їжі й відчуття, ніби я живу не у власній хаті, а в занедбаній спільній кімнаті. І все це через мого власного сина та його «кохану», які вже два місяці живуть тут, ніби на курорті.
Олесь двадцятирічний студент-заочник, нещодавно звільнився з армії та одразу знайшов роботу. Доросла людина, начебто самостійна, вносить свою частину до бюджету, не сидить без діла. Я пишалася ним. До того самого розмови.
«Мамо, сказав він одного дня, у Соломії вдома пекло. Батьки свариться, кидаються речами, вона навіть спокійно вчитися не може. Вона може пожити у нас, поки все не затихне? Ми не будемо заважати.»
Мені стало шкода. Я бачила її раніше соромязливу, чемну, з опущеними очима й тихим голосом. Як можна відмовити? Тим більше, що у Олеся своя кімната, місця вистачає. Але я не очікувала такого «подарунку».
Перші тижні вони намагалися: посуд мили, підлогу підмітали, не галасували. Навіть склали графік прибирання: субота їхня черга, середа моя. Я думала, що вони, може, й справді подорослішали. Але через три тижні все пішло шкереберть.
Брудний посуд із засохлими шматочками їжі стояв у мийці днями, на підлозі волосся й обгортки від снеків. У ванній плями від шампуню, волосся у зливі, залишки мила. Їхня кімната нагадувала лігво: розкиданий одяг, крихти на столі, ніколи не застелене ліжко. Соломія ходить у масці, з телефоном у руці, ніби не в моїй хаті, а в спа-центрі.
Я намагалася говорити, просити, нагадувати. У відповідь чула одне й те саме: «Не встигли, зробимо потім.» Але «потім» так і не наставало. Тоді я почала просто давати їм у руки швабру й миючі засоби без докорів, мовчки. Навіть це не допомогло. Одного разу вони розлили соус на скатертину не витерли. Просто пішли. І знову прибирала я.
Коли я зайшла до їхньої кімнати й побачила цей безлад, не витримала:
«Вам не соромно так жити?»
Олесь, навіть не зморщившись, відповів:
«Генії панують над хаосом.»
Але я не бачу жодних геніїв. Лише двох дорослих, яким зручно жити, як свиням, а прибирати змушувати матір.
Олесь обіцяв допомагати з продуктами, комуналкою. Насправді він платить лише рахунки. Продукти купує раз на тиждень, а от замовлення суші, піци й іншого майже щодня. Частують і мене, але від цього не теплішає на душі холодильник порожній. На ці гроші можна було б годувати всю родину.
Соломія не працює, вона навчається. Має стипендію, але жодної копійки не вкладає ні в їжу, ні в побут. Усе йде на дрібниці. Коли я запропонувала переглянути витрати, попросила трохи допомогти, вона образилася й відмахнулася.
Я виховувала Олеся сама. Його батько пішов ще до народження. Допомагали мої батьки, я працювала за двох, економила, робила все для нього. Ніколи не докоряла. І не хочу починати зараз. Але бачити, як моя оселя перетворюється на смітник, це вже занадто.
Я намагалася говорити спокійно. Раз, другий, третій Тепер зрозуміло: вони не зміняться. Вважають, що я стара буркотунка, і що я маю бути рада, що вони взагалі дозволяють мені жити з ними під одним дахом.
Два місяці я терпіла. Але досить. Скажу прямо: або берете себе в руки, або їдете в гуртожиток. Можливо, там вони зрозуміють, що таке поважати працю інших і чистий простір.
Бо я натомістилася бути для них прибиральницею. Хочу нарешті жити спокійно без стресу, брудного посуду й шкарпеток, розкиданих по кухні.
А ви? Як би вчинили? Ризикнути сваркою з сином? Чи й далі заплющувати очі на цей безлад у хаті, яку я будувала власними руками?