Пиріжок за чужі гроші
Притуливши руку до серця, вона зітхнула: «У мене тиск скаче… Лікар сказав, потрібні дорогі ліки… Ти ж допоможеш мамі?»
***
У квартирі пахло ваніллю та свіжозвареною кавою Олена щойно дістала з духовки пиріг із яблуками та корицею. Золотиста скоринка хрустіла під ножем, а по кухні розливався теплий, затишний аромат, ніби сама осінь зазирнула у вікно. Олена акуратно розкладала шматки пирога на порцелянові тарілки, коли в передпокої пролунав дзвінок різкий, настирливий, як удар метронома.
На порозі стояла свекруха Наталія Степанівна. У елегантному кашеміровому пальті кольору морської хвилі, з ідеально зачесаним сивим волоссям та сяючою усмішкою. У руках вона тримала пакет із дорогої кондитерської тієї самої, де тістечка коштували як денний бюджет родини.
«Оленочко, здравствуй, кохана!» заспівала вона, простягаючи руки для обіймів. «Я тут повз проходила, вирішила заглянути. А у вас так смачно пахне! Прямо як у моєму дитинстві…»
Олена стримано посміхнулася, відчуваючи, як усередині росте знайоме напруження ніби туга пружина, готова розпрямитися. Вона знала: цей візит не випадковий.
…Наталія Степанівна почала частіше зявлятися в їхньому житті три роки тому після того, як її чоловік, батько Михайла, пішов із сімї. Спочатку все було мило: спільні вечері по неділях, теплі розмови за чашкою чаю, допомога по хаті. Але згодом її візити стали ще частішими, а прохання настирливішими.
«Мишеньку, сину, зітхала Наталія Степанівна, театрально притискаючи руку до грудей, у мене тиск скаче. Лікар сказав, потрібні дорогі ліки… Ти ж допоможеш мамі?»
Михайло, мякий і чуйний, ніколи не відмовляв. Спочатку суми були невеликими двісті, пятсот гривень. Потім зросли до тисячі, пяти. Олена намагалася поговорити з чоловіком, але він лише махав рукою, дивлячись на неї з легким дратівливим дотиком:
«Олено, ну годі тобі… Мама хворіє, ти ж бачиш. Не можна її кидати у біді. Це ж моя мати…»
А Наталія Степанівна тим часом то й діло «забувала» згадати, що ліки вже куплені, а гроші пішли на щось інше. То на «терміновий курс вітамінів», то на «унікальну процедуру в клінічці», то на «допомогу подрузі в біді».
А одного разу Олена випадково побачила у соцмережах фото свекрухи з кавярні. На знімку вона з усмішкою тримала чашку капучино та тістечко з малиною, а підпис свідчив: «Солодка пятниця найкраще ліки від журби!»
Олена нахмурилася напередодні Наталія Степанівна дзвонила Михайлу з риданнями:
«Сину, мені так погасно… Ліки закінчилися, а лікар каже, що потрібні інші, імпортні, а вони коштують шалені гроші… Я навіть не знаю, де їх знайти… Хоч лягай та вмирай…»
Олена показала фото чоловікові. Михайло нахмурився, провів пальцем по екрану, ніби намагаючись стерти зображення. В очах його блиснула розгубленість, але миттєво знайшлося пояснення:
«Може, це було давно? Або вона просто хотіла трохи порадувати себе… Навіть хворим інколи хочеться трохи щастя.»
«Мишеньку, тихо промовила Олена, відчуваючи, як у горлі стоїть гіркий ком, вона витрачає твої гроші на кафе та тістечка, а нам доводиться економити на ремонті. Ти справді не бачиш у цьому проблеми? Ми ж відкладали на нову пральну машинку, памятаєш?»
Того ж вечора Наталія Степанівна зателефонувала синові в сльозах Олена чула її схлипування навіть через динамік:
«Мишеньку, я почуваюся такою самотною… Ти й уявити не можеш, як мені важко. А тепер ще й Оленка на мене напала… Каже, що я марную гроші… А я просто хочу трохи тепла…»
Михайло обернувся до неї похмурим, щільно стиснувши губи.
«Ну що ти знову до мами причепилася?» різко запитав він, кидаючи телефон на тумбочку. Звук вийшов занадто гучним, ніби удар. «Вона й так на межі, а ти її добиваєш!»
Олена відчула, як усередині закипає гнів гарячий, палаючий, як розплавлений метал.
«Я не причіпляюся! Я просто хочу, щоб ти побачив правду. Вона маніпулює тобою! Використовує твої почуття, як важіль…»
«Ти просто жадібна!» вигукнув Михайло, і слова зависли в повітрі, ніби отруйний дим. «Тобі шкода для мами грошей? Вона ж моя рідна кров!»
Олена мовчки пішла у спальню, зачинивши двері з тихим клацанням. За вікном ішов дощ, бив по шибці, наче підтверджуючи її внутрішній хаос…
…Наступного дня Наталія Степанівна приїхала «миритися». Вона привезла квіти пишні хризантеми у бузковій упаковці, просила вибачення за «емоції», але в очах її читався холодний розрахунок, прихований за маскою каяття.
«Оленочко, я розумію, що ти переживаєш за бюджет, мяко пром