Олена складала кухонні рушники нові, з ніжним квітковим візерунком коли завібрував телефон. Вона зітхнула: чотири пропущені від Катерини, подруги з роботи. Напевно, нічого важливого. Олена повернулася до шафи, але телефон знову завібрував.
“Лено, чому не береш?” лепетала Катерина. “Ти знаєш, що у Антонини Степанівни ювілей у суботу?”
Олена завмерла, міцно стиснувши рушник у руці.
“Який ювілей?”
“Сімдесят п’ять років. Світка мені дзвонила, її з Дмитром запросили. Каже, Антонина розіслала запрошення всім ще два тижні тому.”
Рушник випав із рук Олени. Тридцять два роки шлюбу з Ігорем, і жодного разу вона не пропускала родинних свят. А тепер ювілей Антонини, і нічого.
“Може, забули?” прошепотіла Олена, хоч сама в це не вірила.
“Забули? Світка каже, список гостей на двадцять осіб. Усі запрошені: брати Ігора з дружинами, навіть колишня сусідка з п’ятого поверху.”
Олена сіла на табурет. Спогади нахлинули: як доглядала за свекрухою після операції на жовчному, як віддала свої відпускні, щоб та вставила нові зуби, як сиділа з онуками, коли всі були зайняті.
“Знаєш що,” продовжувала Катерина, “це все через той торт минулого Нового року. Пам’ятаєш, як ти не той купила?”
“Кать, торт тут ні до чого. Вона просто… завжди вважала мене чужою.”
Хлопнули двері повернувся Ігор. Олена швидко попрощалася з подругою.
Чоловік увійшов у кухню, струшуючи дощові краплі з волосся, немов хлопчина. Олена подивилася на зморшки біля його очей, знайомі риси. Тридцять два роки разом. І все одно чужа.
“Ігор, у твоєї мами ювілей у суботу?” спитала вона, намагаючись зберегти рівний голос.
Він завмер перед холодильником, не обертаючись.
“Так, щось планується.”
“Чому мені не сказав?”
Ігор відчинив холодильник і уважно розглядав його вміст, ніби бачив уперше.
“Мама не хоче великого свята. Тільки найближчі.”
“Найближчі,” повторила Олена. “А я до них не належу?”
“Лено, навіщо це підіймати? Ти ж знаєш маму. У неї свої примхи.”
“Примхи?” Олена відчула, як щось закипіло всередині. “Я тридцять два роки терпіла її примхи! Це не примхи, Ігоре, це… це…”
Вона не знайшла потрібного слова й тільки махнула рукою.
“Я доглядала її після операції, коли ти був у відрядженні. Віддала свої відпускні на зуби. Сиділа з онуками, коли Ірка поїхала відпочивати. Тридцять два роки намагалася бути хорошою невісткою. І ось як?”
Ігор потер перенісся.
“Лено, невже треба рахувати кожну дрібницю? Хто кому що винен?”
“Я не рахую!” голос Олени здригнувся. “Я просто хочу бути частиною родини. Твоєї родини. Невже це забагато?”
Ігор глибоко зітхнув і сів на стілець.
“Послухай, ти перебільшуєш. Мама просто хоче тихого свята.”
“Тихого? На двадцять осіб?” Олена відчувала, як кожне слово ріже їй горло. “І навіть сусідку з п’ятого поверху запросили!”
“Звідки ти…?”
“Хіба це важливо?” вона схопила рушник і почала швидко витирати вже суху стільницю. “Тридцять два роки, Ігоре! Що я зробила не так? Скажи!”
Ігор простягнув руку, але вона відсунулася.
“Лено, ти ж знаєш маму. Вона досі вважає, що ти забрала мене у неї.”
“Забрала?” Олена гірко усміхнулася. “Тобі було двадцять п’ять, коли ми познайомилися! А не п’ять!”
Вона згадала, як вперше зайшла до будинку Антонини, як спробувала сподобатися, спекла пиріг за бабусиним рецептом. Але свекруха лише стиснула губи й сказала: “У нашій родині так не готують.”
“Усе своє життя,” продовжувала Олена, “я намагалася їй догодити. А вона? Пам’ятаєш, як розповідала всім, що я неправильно виховую Дениса? Або як казала моїм батькам, що я не вмію готувати? А ти завжди мовчав, завжди! Був нейтральним!”
“І що ж ти хочеш, щоб я робив?” голос Ігора став роздратованим. “Щоб я посварився з мамою через якесь свято?”
“Не через свято!” вигукнула Олена. “Через те, як вона до мене ставиться! Через те, що твоя мати тридцять два роки не вважала мене родиною, а ти це дозволяв!”
Вона повернулася до вікна. На вулиці моросив дощ, сірий і похмурий, як і її настрій.
“Лено, годі драматизувати,” Ігор підійшов і незграбно обійняв її за плечі. “Хочеш, щоб я поговорив з нею? Може, це просто непорозуміння.”
“Непорозуміння?” Олена вивільнилася з його обіймів. “Ні, Ігоре. Непорозумінням було б, якби це було вперше. Але зараз… зараз це просто плювок у душу.”
Наступні дні Олена ходила, як у тумані. На роботі посміхалася через силу, вдома мовчала. Ігор намагався згладити конфлікт, але кожна суперечка лише посилювала біль.
“Ти ж не уявляєш, як вона засмутилася минулого року через той торт,” сказав він у четвер ввечері під час вечері. “Мама думає, ти