Три дні Олена вимивала кожен куточок хати, ніби не пил був ворогом, а час, що розділив її з сином.
Прокинулась уночі, хоча автобус мав приїхати в село лише по обіді. Та й сон не йшов до неї. Андрій повертався додому після пяти років у Польщі. Пять років, коли вона бачила його лише на рідких фото та у перерваних відеодзвінках з поганим звязком.
У кухні під чистим рушником піднімалося тісто на паски. Звечора вона заготовила мясо для голубців, загортала їх по одному аж до пізньої ночі. Голубці тушкувалися на повільному вогні годинами, наповнюючи хату запахом дитинства Андрія. Спекла і сирники його улюблені, коли був малим.
Олена подивилась у дзеркало в світлиці. Ретельно зачесалась, повязала нову хустку, куплену спеціально на ярмарку. Провела пальцем по зморшкам біля очей. Пятдесят вісім років залишили слід і польова праця, і турбота про господарство, і туга за єдиним сином.
«Чи впізнає він мене?» подумала вона, а потім усміхнулась дурниці цієї думки. Вона ж його мати. Але він? Чи змінила його Польща? Чи досі говорить рідною мовою? Чи буде йому соромно за стару хату, за запилені вулиці села?
Сусідки весь ранок ходили повз ворота, вдаючи, ніби мають справу, але насправді хотіли побачити приготування. «Повертається Оленин син, шепотіли вони. Великим паном став у ляхів.»
Лише ті, хто виростив дітей і провів їх у дорогу, знають, що кожен день очікування як маленька вічність.
Коло обіду вона розставила стіл у великій хаті тій, що використовували лише на свята. Вишита скатертина, блискучі прибори, гарний посуд із серванту, який зазвичай стояв закритий. Посередині у кришталевій вазі свіжі квіти з саду.
Закінчивши, вийшла у двір і сіла на лавку під горіхом. Звідси було видно головну дорогу, можна було почути автобус, коли він зупиниться у центрі села. Залишалося ще кілька годин, але вона була готова чекати. Серце билося, як у дівчини перед першим побаченням.
Скільки таких батьків чекало по селах України? Скільки матерів рахували дні між візитами дітей, що поїхали далеко? Жодна жертва не здавалася завеликою, щоб син мав краще життя, але ціна самотності часом була важкою.
Близько четвертої почула автобусний клаксон у далечині. Підвелася, поправила спідницю, загладила волосся. На мить завмерла, ніби набираючи сили з землі, і пішла до воріт.
Автобус зупинився біля центру села, піднявши хмару пилу. З нього вийшло кілька людей стара жінка з торбами, двоє підлітків, чоловік середнього віку. А потім останнім високий юнак у синьому костюмі, з валізою в одній руці й букетом квітів у другій.
Олена застигла. Це був він, але водночас і не він. Вищий, ніж вона памятала, стрункіший, з коротко підстриженим волоссям і виглядом, який робив його чужим у краєвиді села. На мить її охопила непевність.
Та потім юнак підвів очі. Вони засяяли, усмішка змінила його обличчя. Він поклав валізу й кинувся до неї.
«Мамо!» гукнув він ще здалеку.
І раптом елегантний костюм не мав значення. Це був її хлопчик, що біг із школи, підліток, що допомагав у городі, юнак, який обіцяв повернутися, хоч би як далеко поїхав. У його очах вона побачила ту саму тепло, ту саму любов.
Коли він опинився перед нею, Андрій на мить зупинився, ніби хотів роздивитись, переконатись, що це вона. А потім обняв її, стиснув так сильно, що вона ледве дихала.
«Мамо» прошепотів він, ховаючи обличчя у її плече. «Моя мамо.»
Олена відчула, як сльози котяться по щоках. Не могла вимовити слова. Тримала його міцно, як колись, коли він був малим і вона боялась загубити його в натовпі. Він пахнув інакше дорогим одеколоном і чужиною, але це був її син.
«Ходімо додому, промовила вона нарешті, витираючи сльози. Я чекала.»
Андрій подарував їй букет білі троянди. Підняв валізу й простягнув руку. Разом вони пішли селом до хати, де вікна були розчинені навстіж, а стіл накритий на зустріч сина.
Ідучи повільно запиленою дорогою, Олена відчувала, як роки самотності тануть, немов сніг під весняним сонцем. Не важливо, скільки він пробуде. Не важливо, чи знову поїде. Зараз він був тут, поруч, і в цю мить світ був досконалим.