10 листопада
Сьогодні я хотів відвезти маму до будинку для літніх людей. Перед виїздом вона попросила принести її коробку.
Після смерті батька Олена продала наш родинний дім у селі, вклала гроші в квартиру для нас з родиною та переїхала до нас. Доки сили дозволяли, вона піклувалася про домівку й онуків.
Ми з дружиною працювали, а мати відводила дітей у садочок, потім у школу, на гуртки. Готувала, прибирала. Клопоти її не обтяжували навпаки, робили щасливою. Адже родина потребувала її. Але роки минули. Онуки виросли й «вилетіли з гнізда», а здоровя матері погіршилося. Вона намагалася мити посуд, але тарілки вислизали з послаблілих рук і розбивалися.
Наливала собі борщ, але не могла донести до столу розливала. Прокидалася вночі попити води її шепіт будив мою дружину. Ніхто не хотів із нею розмовляти. Хто ж захоче спілкуватися з старою? Дружина постійно лаяла її, називала тягарем. Та що ж вона винна? Старість не радість. Мати лишалося лише терпіти.
Я вирішив віддати її у будинок для літніх.
«Хоч там із нею хтось поговорить», заспокоював я себе. Вранці, сідаючи в авто, мати згадала про свою коробку.
Сину, принеси мою скриньку. Я забула, несміливо попросила вона.
Яку скриньку? спитав я.
З моїми скарбами, відповіла Олена й описала її. Я приніс. Вона притиснула її до грудей із щасливим виразом обличчя.
Мамо, що там? Вона показала вміст.
Там була пасмо її волосся та мій молочний зуб. Я відійшов від авто й сів на бордюр. Сидів довго, згадуючи дитинство, те, як вона завжди була поруч, годувала, оберігала. Ніколи не залишала без допомоги.
Сину, їдемо? мати вийшла з машини й підійшла до мене.
Нікуди не їдемо, мамо. Ти залишаєшся вдома.
Сьогодні я зрозумів: якщо дивитися лише на слабкість рук, можна забути, що вони колись годували тебе.