Знаєш, Юрку, вона тобі рідна кров, а я твоя доля. І серце моє болить, як бачить, що ти від наших дітей забираєш і несеш все Марійці.
Юрко й сам розумів правоту дружини, та й не міг інакше. Коли сестрі була біда, він завжди був першим так повелося ще з тих пір, коли босоногими бігали по подвірю.
Юрсю, подавай цвяшок! гукала шестирічна Марічка, витягуючись на пальцях біля розхитаного кролячого коша.
Нащо тобі? насторожився восьмирічний брат.
Хочу нову будку зробити.
Знову? Минулого літа вона йому так і не сподобалась!
Цього разу буде краще оббю мякою ковдрою!
Так і жили як дві гілки однієї верби. Мати пропадала на фабриці, батька забрала війна. Юрко, хоч і малий, став опорою. Навчився лагодити двері, міняти шланги, варити борщ.
Юрцю, а як думаєш, я стану співачкою?
Ти вже артистка. Ось вчора впала, ревіла, а потім сміялась, як нічого й не було прямо як у театрі.
Роки минали. Юрко став електриком, оселився у Львові, одружився з Ганною. Марійка вступила до педагогічного, жила в гуртожитку, навідувалася, коли випадала нагода.
Ганна тільки похитувала головою:
Юрку, твоя сестра вже велика. Може, час їй самостійність показувати?
Вона ж не вузлик, щоб у сторону покласти й забути, відповідав він тихо. Вона моя кров.
Після навчання Марійка поїхала по розподілу в глухе село. Жила в сирій кімнаті з продуваними вікнами, варила на старій плітці, отримувала копійки. Юрко приїжджав що свята:
Казав тобі купуй обігрівач!
Грошей не вистачає треба підручники дітям купити.
Ось тобі. І ще зимову хустку.
А Ганна не буде сваритись?
Буде. Але ти хоча б не змерзнеш.
Одного разу вона подзвонила в сльозах:
Брате Я вагітна.
Ну що ж Хіба це не радість?
Він пішов. Каже: «Не спроможний».
Йому ж гірше. Тримайся. Завтра буду.
Та не треба Я якось
Сестро, це навіть не питається.
Приїхав з мішками: крупи, гроші, дитячі речі, теплу ковдру.
Ганна дуже образилась, сказав, попиваючи чай за кухонним столом.
Я не хочу, щоб через мене
Слухай. Моя дружина золото, але не вона мене годувала з ложки.
Ти ж розумієш, тепер це не просто загублений телефон
Саме тому я тут.
Він був поряд у найважливіший день. Прийняв на руки племінника, немов святу ікону.
Як назвеш?
Олесь.
Гарне імя. Виросте буде тобі опорою.
Допомагав постійно: то на молочну суміш, то на ремонт, то нові черевики. Ганна ж мовчки віддалялася. Одного вечора не витримала:
Юрку, я не проти допомагати. Але коли з нашої скарбнички щомісяця щось зникає це вже не допомога. Це шкода.
Я розумію. Та не можу інакше.
А я не можу жити з відчуттям, що ми другі.
Юрко мовчав. У серці його місця вистачало на всіх.
З роками Марійка стала на ноги. Відкрила дитячий гурток, її поважало все село. Син ріс тихим і слухняним.
Юрко приїжджав рідше, але завжди з подарунками:
Олесю, дивись, що дядько привіз нову книжку!
Мама казала, що ви з тіткою Ганною вже літні, вам треба економити.
Я ще не настільки старий, як тобі здається.
Коли Юркові стікнуло пятдесят, він тяжко захворів. Тоді Марійка примчала у Львів з варенням, паляницями і сином.
Ганно, можу прибрати? У нього завжди безлад, усміхнулась вона.
Прибирай. І нагодуй його. Без тебе він нічого не їсть.
Брешеш! пробурчав Юрко з ліжка.
Звісно брешу. Просто так схуд на кілограм за тиждень
Сміялися, нем удвох колись у бабусі на печі. І Ганна вперше подивилася на Марійку без образи, а з розумінням.
Знаєш, прошепотіла вона, коли сестра пішла на кухню, ти мав рацію. Вона добра. Мені лише здавалося, що ти обираєш.
Я ніколи не обирав. У моїй душі місця досить.
Через рік у Ганни та Юрка народилася онука.
Олесь вступив у університет. Марійка лишалася в селі, дзвонила братові щонеділі.
Як здоровя?
Та нічого. Ганна вишиває, я телевізор дивлюсь. А ти?
Олесь на канікулах, збирали гриби.
Добре, що виріс гідним.
Бо мав з кого брати приклад.
Вже сивіючи, сидячи на лавці під вишнею, Марійка сказала:
Знаєш, Юрку, гадаю, Господь спеціально дав мені тебе за брата. Бо без тебе я б не вистояла.
А я без тебе був би пустким. Ти ж завжди поруч з першого дитячого сміху і до цієї хвилини. Це називається не «допомога». Це називається родина.