Думала, що мій шлюб ідеальний, доки подруга не поставила мені того питання.
Вийшла заміж дуже молодо, з великої любові. Ми зустрічалися чотири роки, перш ніж стали чоловіком і дружиною. Разом пройшли через багато.
Живемо під одним дахом уже понад шість років. Я довіряю чоловікові так само, як і собі. Він лагідний, турботливий, ніжний. Завжди допомагає по господарству. Не скажу, що він найсміливіший чи найсильніший. І навіть не найвродливіший але в ньому є щось особливе: добра душа, море світла та віри у людей, що дає мені силу переживати навіть найважчі часи.
Та він нерішучий. Боїться робити кроки вперед, не хоче виходити зі звичного кругу. Скромний до соромязливості. За шість років нашого спільного життя він не змінився анітрохи.
Не дбає про себе, про здоровя. Будь-які зміни його лякають. Він старший за мене майже на десять років. Мені ж лише двадцять шість, і я люблю життя. У мене гарна робота, власне авто, ми виплачуємо іпотеку за наш будиночок у Києві. А зараз подруга раптом питає: «Навіщо він тобі взагалі?»
І от я сижу тут, і в голові крутиться одне: «А справді навіщо?»