Було в мене життя нелегке. Одружилась колись, та не надовго чоловік, Петро, покинув мене рівно через рік після весілля, коли я ще малесеньку донечку Наталку на світ привела. Хоча б квартиру трикімнатну нам залишив можна сказати, по-людськи вчинив. Більше заміж не пішла. І не була я самотня у мене ж Наталка росла. Треба було її виростити, на ноги поставити. Вартівни, як то кажуть, було повнісінько.
Розуміла я, що як не старайся, а батьківської теплоти доньці не заміниш. З часом вона стала дуже привязуватись до хлопців, з якими дружила чи зустрічалась. Не всім це подобалось. Чимало сліз я витерла, скільки розбитих сердець загоювала. Та Господь милосердний знайшла моя донечка собі чоловіка.
Олесь був добрим, працьовитим. Я тільки й мріяла, щоб Наталка з ним побралась. Поважав і мене, і її. Ще й чого бажати? Здавалось, ідеальний зять. Та не буває життя без оскоми. Минуло півроку після весілля, і Олесь став зовсім іншим.
Тим часом я доглядала за своєю матірю. Вона мене рано народила, як і я Наталку, тому ще й онуку встигла побачити. Та здоровя її раптом підвело. Довелося перевезти матір до себе, доглядати день і ночі. Куди ж її подінеш? Жила вона тепер зі мною. Але зятю це анітрохи не сподобалось.
Чому його так кортіло не знаю. Я ж не змушувала його за старенькою доглядати. Всі клопоти були на мені. Та й мати моя була тихенька, розумна. Не розумію, що йому заважало.
Але з кожним днем ставало біль. Навіть Наталка тепер мене уникала. Колись усі разом за столом сиділи, а тепер вони ховаються у своїй кімнаті. Пробувала поговорити марно. Мовчить, відмовки шукає.
Онуками мене не тішили. Кажуть: «Поки рано, поживемо для себе». Спочатку настоювала, а потім махнула. Їхня справа. Та Олесь усе частіше мене дратував. У моїй же хаті поводився, ніби господар. Хоч нічого не робив ні ремонту, ні меблів не купував. Зате з друзями по клубах гуляв. Де подівся той добрий зять, яким він спочатку здавався?
Мабуть, тільки тепер справжнє обличчя показав.
День у день зять ставав нетерпним. А потім настали Святки. Олесь навіть за стіл із нами не сів забрав Наталку до кімнати, і вони святкували наодинці. Хоч донька опівночі вийшла нас привітати, а він і носа не показав.
А вранці він мені таке випалив: «Ми з Наталкою продаємо хату твоєї матері. Купимо собі окрему квартиру». Я аж оніміла. То вони вже півроку в мене живуть, моїм же добром живляться і цього замало?
Ні, не продамо. Це мамина хата. Заробіть самі, якщо хочете своє, відрізала я.
Олесь аж почорнів від злості. Того ж дня він зібрав речі, забрав Наталку і до своїх батьків.
Боляче було, що донька навіть не заперечила. Та що ж Її вибір. Якщо вважає, що з ним їй краще нехай живуть.
Чи правильно я вчинила?
Як би ви поступили на моєму місці?