Донька з зятем залишили мені онуків на всі канікули. А я на своїй пенсії маю їх годувати та розважати.
Сучасні діти й онуки стали якимись егоїстами усе вимагають уваги, турботи, часу, а натомість не дають нічого, крім байдужості та претензій. Що це за споживацьке ставлення до старих? Ніби в нас, літніх, немає свого життя, своїх бажань сиди, мов прислуга, з онуками. А варто мені попросити про допомогу, як усі миттєво стають зайнятими, ніби я чужа.
У моєї доньки двоє синів старшому 12, молодшому 4. Живу в невеликому селі під Черніговом, і все, що в мене є, це скромна пенсія та тиша, яку я так ціную. Не знаю, як моя донька з чоловіком їх виховують і що там коїться в школі, але хлопці ростуть справжніми ледарями. Після себе нічого не прибирають, навіть ліжка не застеляють все розкидано, немов після буревію. Їдять теж аби-що мою страву кривляться, вимагають якусь дурничку. Просто кара!
Коли онуки були малятами, я допомагала доньці з усіх сил возилася з ними, нянчилася, бігала по крамницях. Але останні пять років я на пенсії, і з того часу намагаюся позбутися ролі вічної няньки. Цього року перед осінніми канікулами я з полегшенням зітхнула: піддивилася у календар і зрозуміла, що на початку листопада довгих вихідних не буде. Значить, думаю, донька з чоловіком нікуди не поїдуть, і я зможу спокійно пожити. Як же я помилилася!
У неділю, прямо перед останнім тижнем жовтня, у двері подзвонили. Відчиняю а там моя донька, Олена, з двома синами. З порогу, навіть не привітавшись, випалила:
Мам, привіт! Приймай онуків, канікули почалися!
Я остолбеніла.
Лено, чому не попередила? Що за сюрприз?
Та якщо я попереджу, ти знайдеш тисячу відмовок, щоб не брати їх! різко відповіла вона, знімаючи з хлопців куртки. Ми з Олегом їдемо у санаторій на тиждень, сили вже кінчилися, я виснажилася!
Постривай, а робота? Жодних додаткових вихідних же немає! намагалася я збагнути, відчуваючи, як усередині росте паніка.
У нас відпускні дні, Олег узяв три за свій рахунок. Мам, нема часу пояснювати, ми затримуємось! кинула вона, чмокнула мене в щоку і вискочила за двері, залишивши мене з двома валізами та дітьми.
Не минуло й пяти хвилин, як у хаті почався хаос. Телевізор ревів на всю потужність, куртки й чоботи валялися по всьому коридору, а хлопці носились, мов вихор. Я намагалася навести лад, змусити хоча б одяг прибрати, але вони мене просто ігнорували, немов я пусте місце. Мою юшку їсти відмовилися, скривилися й заявили, що мама обіцяла їм піцу. Тут моя терплячість урвалася.
Я схопила телефон і набрала Олену:
Доню, твої діти вимагають піцу! Я не збираюся їм таке купувати!
Вже замовила доставку, відмахнулася вона, явно роздратована. Мам, вони твоєї каші не їстимуть, через це постійні скандали. Сходьте кудись, розважте їх, поїжте нормально! Ти сама скаржишся, що вдома вони тебе виснажують!
А на які гроші я маю їх розважати? Зі своєї пенсії? обурилася я, відчуваючи, як кров приливає до обличчя.
А на що ти їх ще витрачаєш? Це ж твої онуки, не чужі! Не можу повірити, що ти так говориш! фуркнула вона і кинула трубку.
Ось і все! Я лишилася з цим кошмаром наодинці. Все життя я працювала заради своєї єдиної доньки крутилася на двох роботах, збирала кожну копійку, щоб їй було добре. А тепер, на старість, отримую таке «дякую»!!! Мене трясе від образи, від безсилля, від цієї несправедливості.
Я люблю своїх онуків, всією душею. Але вони втомлюються від мене, а я від них різниця у віці величезна, я вже не молода, щоб цілими днями носитися з ними. А донька вважає, що я тепер безкоштовна прислуга, що моя пенсія і мій час належать їй та її дітям. Це їхнє право, а моє лише обов’язки. Егоїсти, справжні егоїсти! І я сиджу, дивлюся на цей безлад, чую їхні крики й думаю: невже це й є моя старість? Невже я заслужила лише це?