Моряки побачили собаку, що пливла посеред моря. Коли наблизилися, їхній світ перевернувся від побаченого
Його пальці тремтіли не від холоду. Він пригорнув ковдру до спини пса, наче вкривав дитину. Запах мокрої шерші змішався з металом, йодом та старим дизелем справжній аромат палуби та життя, яке намагалися врятувати.
Тарас підвівся, впікся поглядом у обрій. Вітер бив йому просто в обличчя, волосся прилипло до лоба. Він відчував, як під ногами хитається палуба, як десь у глибині буркотить старий двигун, як під пальцями холодніє залізний поручень.
Усередині його кричало: «Не лізь, не ризикуй!» Але ця собака дивилася так, що навіть морські шторми здавалися тихішими за її погляд. Богдан обтер обличчя та кивнув на нашийник.
На ньому вицвілими літерами було виведене імя «Барсік». «Не просто ж так вона тут», прохрипів він. Це не просто хвилі викинули її. Але Ярослав лише кивнув, гладячи мокру морду.
Вона йшла не просто так її хтось чекав. Вона йшла кудись, це було ясно. Данило зітхнув, присідаючи навпочіпки, дивлячись псу прямо в очі.
«Що ти хочеш нам сказати, дівчинко? Що там попереду?» запитав він, але собака лише підняла голову й знову впіклася в обрій. Морозний вітер збивав піну, перехоплював подих. Хвилі билися об борт із глухим гуркотом.
Дзвін крапель по залізу лунав, немов удари дзвіночків. Все злилося в одну гучну мелодію, в якій лунало питання без відповіді. Тарас відступив, озирнувся на команду.
«Ми врятували її», вимовив він із напругою. «Цього достатньо. Тримаємо курс».
Але Данило лише похитав головою. Богдан відвів погляд. А Ярослав, обіймаючи собаку, тихо промовив: «Але ми ще не знаємо, кого вона везе за собою».
Ці слова зависли в повітрі, наче передчуття чогось більшого. Тоді ще ніхто з них не здогадувався, що ця собака приведе їх на межу життя й смерті.
Пес прокинувся різко, ніби хтось вимкнув світло. Він зірвався, ледве Ярослав встиг схопити його за нашийник. Мокра шерсть облипла боки, дихання було нерівним, а очі палали дивним світлом. Він потягнувся до борту, рвонувся так сильно, що Ярослав ледь не впав на залізний настил.
«Тихше, тихше» прошепотів він, притискаючи собаку до себе. Відчував, як серце під мокрою шерстю бється, наче хоче вирватися назовні. Данило підскочив із кухлем гарячого борщу.
Пар піднімався в холодне повітря, змішуючись із різким запахом солоної води. «Ну ж бо, скуштуй трохи!» Данило підніс кухоль до морди, але пес навіть не глянув. Він знову рвонувся до борту, дряпаючи залізо кігтями.
Скрегіт розпікав вуха, немов тупий ніж по тканині. Тарас підійшов ближче, примружившись. Вітер бив йому в обличчя, наче підбурюючи повернутися на місток і забути про все це.
«Чого вона туди тягнеться?» голос його здригнувся, але одразу ж став твердим. «Невже збожеволіла?» Богдан стояв трохи далі, руки в кишенях. Губи стиснуті, погляд впілений у обрій.
Він мовчав, але всередині клекотіла буря, яку він сам боявся визнати. Ярослав погладив пса по голові, відчуваючи, як шерсть ще холодна й колюча від морської води. «Вона не просто так хоче назад, бачите? Вона весь час туди дивиться», він показав у бік мутної лінії горизонту.
«Вона щось знає. Можливо, там хтось її чекає». Данило присіпорту, поставив кухоль на палубу.
Пар від гарячого борщу піднімався вгору, розчиняючись у сирому повітрі. Він торкнувся мокрого боку собаки, прошепотів: «Дівчинко, та хто ж там у тебе залишився? Господар? Чи може ще хто? Ти ж не просто так плила сюди, так?»
Пес завив тихо, протяжно, наче розповідав щось, що не міг сказати словами. Цей виття прокотився палубою й розчинився у тумані, злившись із стогоном хвиль.
Богдан нарешті промовив, стиснувши зуби: «Ми не можемо просто відвернутися. Розумієте? Якщо собака готова повернутися в шторм, значить, там є хтось важливіший за її життя». Тарас відвернувся, дивлячись на хвилі.
Сіль вїдалася в шкіру, залишаючи гіркий присмак на губах. Він провів рукою по обличчю, ніби хотів стерти цю сцену. «Нам треба тримати курс», пробурмотів він, але голос уже не звучав так твердо.
Данило відпив ковток борщу. Гаряча рідина обпекла горло, але він навіть не зморщився. «Я памятаю одну історію», сказав він, дивлячись на пса.
«Коли я був хлопчиськом, в нас в селі вівчарка стрибнула у річку за своїм господарем. Той потонув, а собака ще три дні плила за течією, поки не втратила сили. Ніхто не міг її зупинити. Вона просто вірила». Він подивився на Тараса. «І ця вірить. Настільки, що готова знов
