Я знаю, що вони мої діти, промовив він, не піднімаючи очей. Але Не можу пояснити чому, але між нами немає звязку.
Подивись на неї! Яка ж вона гарненька! вигукнула я, пригортаючи до себе тепле тіло нашої новонародженої доньки. Соломія лежала у мякому пледі, згорнувшись у клубочок, наче маленький живий комочок, і тихесенько сопіла. Я не могла відірвати від неї очей. У цю мить світ для мене звузився до одного обличчя, одного дихання, однієї думки: «Вона моя. Вона у нас є».
Поруч стояв Олег. Він дивився на дитину, але в його погляді була ніжність і щось ще. Щось невиразне, майже налякане. Він простягнув руку, обережно торкнувся пальцем її щічки.
Схожа на тебе, промовив він тихо, майже пошепки. Але в голосі не було того сяючого захвату, на який я сподівалася. Не було радості, яка мала б розливатися через край. Тоді я не надала цьому значення. Ну, схожа на мене то й що? Головне, що наша родина стала більшою, що донечка здорова, а ми тепер справжні батьки.
Але минули роки, і коли народилася друга донька Марічка, я почала помічати те, що раніше просто не хотіла бачити. Обидві дівчинки були вражаюче схожі одна на одну. Їхні великі карі очі, акуратний носик, високе чоло, густе темне волосся все це, наче, зійшло з портрета мого батька. Вони були немов із однієї рамки, де він застиг у дитинстві. Жодної риси Олега в них не було. Ні його блакитних очей, ні ямочок на щоках, навіть виразу обличчя. Це стало проблемою. Серйозною і болісною.
Я сиділа за кухонним столом, механічно помішуючи давно охолонулу каву. За спиною лунало рівне дихання сплячих дівчаток, а навпроти, з якимось дивним виразом, сиділа свекруха Ганна Петрівна. Вона «просто завітала», як завжди казала. Але я знала: таких візитів у неї не буває. Особливо після останніх місяців, коли між нами почали накопичуватися непромовлені слова, натяки та холодна неприязнь.
Віко, почала вона, обираючи слова так обережно, немов боялася зачепити, дівчатка, звісно, красуні. Але ти впевнена, що вони від Олега? Дуже ж вони схожі на твого батька. Як дві краплі води. Просто дивно, правда?
Ложка в моїй руці дзенькнула об край чашки. Я завмерла. Ці слова вже лунали раніше у жартах, натяках, перешептуваннях. Але від неї, від жінки, яка називала мене «рідною», це пролунало особливо болісно. Як удар під ребро.
Ганно Петрівно, що ви таке говорите? мій голос затремтів. Звісно, вони від Олега! Ви ж самі все знаєте! Ми їх так довго чекали, я народжувала, він сам забирав їх із пологового! Як можна сумніватися?
Вона лише знизала плечима, немов кажучи: «Та хто його знає». І в цьому русі вся її впевненість, що сумнів має право на існування. Я відчувала, як усередині стискається образа, але ще більше тривога. Бо найжахливіше було не в цих словах. Найжахливіше що чоловік теж почав віддалятися від наших дітей.
Олегу, чому ти знову не забрав Соломію з садочка? запитала я, коли він повернувся додому пізно, ледь не опівночі. Соломія вже спала, Марічка дрімала на дивані. А я, зморена після подвійної зміни, домашніх клопотів і вічних переживань, ледве трималася на ногах.
Забув, вибач, він байдуже сбросив куртку на стілець, навіть не глянувши на мене. Справ багато було.
Ти завжди чимось зайнятий, не витримала я. Коли ти взагалі проводиш час із дітьми? Коли востаннє грав із Марічкою? Чи хоча б казку Соломії прочитав?
Він мовчав. Довге, важке мовчання, яке потім перервалося його голосом тихим, але таким тяжким:
Не тягне мене до них, Віко. Не знаю чому. Вони вони мені здаються чужими. Я намагаюся, пробую, але не відчуваю, що вони мої.
Сльози підступили до горла. Як можна так говорити про своїх доньок? Про тих самих дітей, на яких він колись чекав, про яких мріяв? Але в якийсь момент я зрозуміла він говорить щиро. Олег справді хотів, щоб у нього була донечка, схожа на нього. Він уявляв, як гратиме з нею, як пишатиметься, коли вона успадкує його риси. Він хотів бачити себе в ній. А замість цього дві дівчинки, які більше нагадували мого бата. Ніби я сама їх і народила.
Я почала шукати в інтернеті, читати про генетику, спадковість, домінантні та рецесивні гени. Виявилося, що таке буває. Іноді зовнішність дитини може більше нагадувати дідуся чи бабусю, ніж батьків. У мого батька дуже сильні гени карі очі, високе чоло, темне волосся. І обидві мої доньки отримали саме їх. Але як пояснити це Олегу та його родичам, якщо вони вже зробили свої висновки?
Запропонувала зробити тест ДНК. Не тому, що сумнівалася, а щоб закрити питання раз і назавжди. Але він відмовився.
Я вірю, що вони мої, сказа