**ЯК БАБУСЯ ТЕТЯНКА ЗНАЙШЛА ДОНЬКУ**
Тихий вечір у селі обгортав усі куточки мякою сутінковою млою, коли Тетяна Семенівна, яку всі тут звали просто баба Тетянка, вийшла зі свого старенького дому й, підійшовши до сусіднього паркану, тричі постукала кістками пальців у шибку. Вікно відгукнулося глухим, але знайомым звуком. За мить у ньому зявилося здивоване, зморшками вкрите обличчя сусідки Ганни Степанівни. Вона розчинила старенькі, скрипучі двері й вийшла на ґанок, поправляючи непокірну пасмо сивих волосся.
Тетянко, рідненька, чого ж ти стоїш, ніби чужа на порозі? Заходь, не соромся, я якраз чай заварюю! гукнула вона через двір, але в голосі вже пробивалося занепокоєння.
Ні, Ганно Степанівно, дякую, не зайду, голос Тетяни тремтів, і вона сама дивувалася цій раптовій слабкості. Справа до тебе, важлива, дуже важлива. Слухай, сусідко, мені треба їхати до міста, у саму що є обласну лікарню. З направленням, терміновим таким. З очима моїми лихо трапилося, зовсім замучилася. Сльозяться вони без перепочинку, усе розпливається переді мною, ніби в густому тумані, а вночі так болять, що й світ не милий. Лікар наш, молодий ще, подивився й руками розвів потрібна, каже, операція, і негайно, інакше інакже зовсім осліпнути можу. Куди їхати, як розуму не прикладу, сама я, зовсім сама. Але думаю, світ не без добрих людей, підкажуть, направлять, куди треба.
Тетяночко, голубко, звичайно, звичайно, їдь, не гадай! одразу відгукнулася Степанівна, переступаючи з ноги на ногу у своїх пошльованих капцях. За господарством твоїм подивлюся, за козою твоєю Зіркою, за курочками, за всім-усім! Не хвилюйся так! Ти правду кажеш самій у темряві лишитися, це ж яким горем обернеться? Їдь, і нехай тебе Господь береже!
Тетяні Семенівні було далеко за сімдесят. Життя її, довге й неймовірно важке, помотало її по світу, випробовувало на міцність, било так, що, здавалося, вже й не піднятися. Але вона піднімалася. І зрештою, наче поранений птах, знайшла собі притулок тут, у цій тихій хатці, що дісталася від давно померлих родичів. Дорога до міста здавалася їй нескінченною й лячною. Сидячи в трясучому автобусі, вона стискала в руках свою потерту торбинку й без кінця крутила в голові одну й ту саму тривожну думку.
«Ножем ножем будуть до очей моїх торкатися? Та як же це можливо? Хоч і казав лікар, заспокоював: Не бійтеся, бабусю, операція не складна, а серце ноїть, передчуттям якимось важким стискається. Страшно. Ой, як же страшно самій»
У лікарняній палаті, куди її поклали, було чисто, пахло ліками й тишею. Біля вікна на ліжку лежала ще молода жінка, а навпроти така сама, як і вона, літня. Від цього сусідства на душі в Тетяни Семенівни стало трохи легше. Вона втомлено опустилася на призначене їй ліжко й подумала: «Оце ж лихо яке, горе моє не самотнє. І молодих, і старих ця хвороба не милує».
Після обіду, який тут називали «тихою годиною», у палату навалилися родичі. До молодої жінки примчав чоловік із сином-школярем, навантажені пакетами з фруктами й соком. До другої сусідки прийшла дочка з чоловіком і маленькою, кучерявою онукою, яка дзвінко сміялася й балакала без упину. Вони оточили свою матір та бабусю турботою, увагою, теплими словами. У палаті стало шумно, весело й невимовно самотньо. Тетяна Семенівна відвернулася до стіни й зітхнула. Ніхто не прийшов до неї. Ніхто не приніс їй ні яблучка, ні простого доброго слова. Вона була тут зовсім сама, всіма забута, нікому не потрібна стара баба. Серце стиснулося від гіркої, пронизливої заздрості й безвихідної туги.
Наступного ранку почався обхід. У палату увійшла жінка-лікар у білосніжному, ідеально випрасуваному халаті. Вона була молодою, гарною й випромінювала такі спокій і впевненість, що бабі Тетянці відразу полегшало.
Ну, як ваш самопочуття, Тетяно Семенівно? Настрій бойовий? голос у лікаря був низьким, оксамитовим, сповненим щирої участі й тепла.
Нічого, нічого, дочко, терпимо, куди дінешся, засуєтилася бабуся. Вибачте, любенька, а як вас по імені-по батькові величати?
Оксана Петрівна. Я ваша лікуюча лікарка. А ви, Тетяно Семенівно, розкажіть мені, а до вас хтось із родичів прийде? Діти є? Може, кого попередити треба?
Серце баби Тетянки тьохнуло. Вона опустила очі й прошепотіла першу прийшовшу на думку відмовку, гірку й таку далеку від правди: «Немає, дочко, немає в мене нікого. Бог діток не дав»
Лікарка ніжно погладила її по руці, щось відмітила в історії хвороби