У селі всі знали й недолюблювали Ярослава через його нестерпний характер. Був одружений з Олесею, тихою жінкою, але зі своїм тягарем не могла народити чоловікові дітей. Прожили дванадцять років, а дитина так і не зявилась.
Аж раптом як грім серед ясного неба Олеся померла. Її мати знала, що дочку щось турбувало, але та не скаржилась.
Доню, щось ти недобре виглядаєш останнім часом, питала мати, коли дочка заходила до батьків.
Нічого, мамо, нічого. Буває слабкість, голова крутиться, але я відлежусь і далі піду. Не переймайся, заспокоювала вона.
Олеся не любила нарікати, особливо перед чоловіком. Він не терпів, коли у жінки щось боліло.
Не треба вдавати, знаю я вас, баб. У вас завжди щось болить. Робити не хочете, от і скаржитесь, щоб від роботи ухилитись. Мовчи, жаліти тебе ніхто не буде, чула у відповідь жінка.
Після похорону минув рік. Ярослав жив сам, але думки про новий шлюб не давали спокою. Одному важко, хоч і звик жити, як вовк-самітник. Придивлявся до жінок.
Треба брати бездітну, міркував він. Чужі діти мені не потрібні. Хіба що молодшу, але хто за мене піде?
Ярослав розумів його характер знають усі, друзів нема, не кожна погодиться стати його дружиною. Випад зустрів його з Марійкою. Невиразна, тиха, але працьовита дівчина.
Якось він підстеріг її біля хати:
Марійко, підійди сюди, покликав він.
Вона підняла очі й підійшла.
Добридень, несміливо привіталась.
Здоров, буркнув Ярослав. Слухай, а не пішла б ти за мене? Самотній, господарство міцне. Житимемо в достатку, дітей народиш. Нащадків у мене нема.
Ой, не знаю Марійка почервоніла. Треба з матірю порадитись.
Радься, а ввечері я зайду.
Прийшла додому й відразу до матері:
Мамо, можу заміж вийти.
Як так? За кого? Нікого ж у тебе нема.
Ярослав сьогодні приходитиме
Доню, та він значно старший! Подумай добре. Характер у нього важкий. Кажуть, попередню жінку до могили загнав то працею, то криком. Хто його знає, чужа сімя темний ліс.
Мамо, а хто до мене посватається? Роки йдуть. Може, люди набрешуть
Марійка вийшла за Ярослава. Село балакало: дехто жалів дівчину, інші казали пощастило чоловікові, взяРоки минали, а Марійка так і не знала спокою, однак її терпіння та віра зробили своє у будинку, де колись лунала брутальність, тепер пахло хлібом, сміх онуків і спокійною згодою з життям.