Мене принижували за «селючку», хоча самі родом із глушини
Я виросла в маленькому селі на Волині. Змалку звикла до землі, до праці, до того, що все треба добувати власними руками. Ми не були багаті, але жили гідно. Саме тоді я закохалась у землю не як у обовязок, а як у віддушину. Мені подобається копатися на грядках, вирощувати своїми руками овочі, фрукти, зілля. Я відчуваю, як це заспокоює, повертає до себе. Тому коли я вийшла заміж, одразу сказала: «Нам треба хата з городом. Немає будемо збирати й купувати».
Чоловік спочатку не схоплював моєї ідеї, але, побачивши мою відданість, погодився. Ми придбали невеличку хатинку з ділянкою під Житомиром. І наче все було добре якби не його батьки. Від першого дня вони дивилися на мене зверхньо. Особливо свекруха, Марія Степанівна. Кожна зустріч із нею перетворювалася на тонке приниження.
«Ти знов із своєю морквою? Неначе селянка», говорила вона, кривлячи губи.
«Наш синчик не для того вчився й виріс у місті, щоб потім у землі колупатися!»
А я слухала й стискалася всередині. Не тому, що мені було соромно. А тому, що не розуміла за що така ненависть? Я ж не примушую, я запрошую разом. Надихаю. Це ж не каторга це дбайливість, це життя.
Але, знаєте, я довго терпіла. Думала ну добре, може, вони з міста, їм не зрозуміти. Інші погляди, інші пріоритети. Поки випадково не дізналася правду, від якої мені стало навіть не боляче, а смішно.
Виявилося, батьки мого чоловіка із справжньої глушини. Мати з села під Рівним, батько із закутка Чернігівщини. Більше того, їхні батьки досі живуть там, у старих хатах, тримають господарство. А вони перебравшись у місто ще молодими викреслили це зі своєї історії. Викреслили з таким завзяттям, наче бояться, що хтось дізнається про їхнє справжнє коріння.
І при цьому, не відчуваючи сорому, вона дозволяла собі їдкі слова: «Ти подивись на свій інтерєр немов у баби в хаті! Ці вазочки, статуетки, фотографії У нас усе сучасно: голі стіни, вбудовані шафи, ніякого мотлоху».
А мені саме це й треба затишок, тепло, спогади на полицях. Хай не модно, але по-людськи.
Я довго мовчала. Ні в чому не докоряла. Але одного разу, знову почувши «селючка», не витримала. Ми сиділи на ґанку, вона знову скривилася на мій полуничний узвар і пиріг з аґрусу:
«Фу, у тебе все, як у селі!»
Я посміхнулася й спокійно відповіла:
«Знаєте, є така приказка: людину можна вивезти з села, а село з людини ні. Тільки я не про себе. А про вас, Маріє Степанівно.»
Вона завмерла. Я бачила, як у неї здригнулося око. Вона спробувала перекоситися в усмішці:
«Це ти мені зараз кажеш?!»
«І вам, і собі. Я своїм селом пишаюся. А ви його соромитеся. Ось у чому різниця.»
Після цієї розмови вона замовкла. Ні докорів, ні натяків. Більше не називала мене селянкою, не кривила обличчя, коли я приносила домашнє варення або банки з огірками. Навіть, здається, почала поважати.
І знаєте, я не злопамятна. Але мені досі гірко від того, що мене намагалися принизити за те, чим самі колись жили. Хіба коріння це привід для сорому? Хіба праця це причина для зневаги?
Я жінка, яка любить землю. Я не соромлюся свого села. Я вмію сіяти й збирати, солити й варити. І я не гірша за тих, хто живе в «модних» квартирах із голими стінами. Бо там, де немає душі нема й тепла. А в мене воно є. І буде.