Колись, у давні часи, була в нас сім’я Іван та Марія Коваленки. Жили вони в маленькому будиночку під Києвом, де вітер шепотів крізь верби, а вечорами пахло свіжим хлібом.
Одного разу Марія повернулася з похорону своєї найкращої подруги Олени. А з нею двоє дітей: трирічна Соломія та чотирнадцятирічний Данило. Вони стояли біля порога, незвані, небажані, але такі беззахисні.
У них що, родичів нема? гарячився Іван, стискаючи кулаки. Нащо ти їх привела? Нас і так тісно!
Марія легенько підштовхнула дітей у кімнату:
Даню, налий Соломії компоту, собі теж візьми.
Коли двері зачинилися, вона розпалено обернулася до чоловіка:
Тобі не соромно? Олена була мені рідною! Ти думаєш, я залишу її дітей на волю долі? Уяви, як їм зараз!
Іван замовк, а потім, вже тихіше, промовив:
Гаразд, але ж ти не збираєшся їх залишати назавжди?
Збираюся! Оформлю опіку! У них нікого нема батько зник ще роки тому, тітка стара, відмовляється. А в нас і так дітей нема
Маріє, я ж твій чоловік! Хоч би мою думку спитала!
Ване, ну що з тобою? Ти ж завжди був добрим. Я ж знаю тебе! А якщо боязко через гроші ми якось подолаємо. Даня в школі, Соломію влаштуємо до садочка.
Та й моя мати зітхнув Іван. Вона мене доколупає! І так постійно: «Чому онуків нема?»
Твоя мати не має права втручатися, різко відповіла Марія. Ми ж хотіли усиновити дитину. Чому б не взяти цих? Вони ж нам не чужі.
Іван здався. Він завжди був таким: спершу бурчав, а потім приймав і допомагав.
Так почалися довгі місяці клопотів. Папери, черги, довідки Дітей ледь не забрали до притулку, але Марія з Іваном вибороли їх право лишитися в родині.
Соломія швидко забувала сум, знаходячи радість у нових ляльках. А Данило Йому було важче. Одного разу Іван відвів його убік, глянув у вічі й сказав:
Даню, я знаю, як тобі важко. Але ти мусиш бути сильним заради сестри. Якщо захочеш плакати скажи мені. Підемо, де нас ніхто не побачить.
З того дня Данило почав поважати Івана.
Грошей не вистачало. Взяли кредит, зробили ремонт, купили дитячі речі. Марія підробляла, вчаючи дітей математиці. Та нарешті все вдалося опіку оформили.
Минув рік. Діти звикли. Соломія кликала Марію «мамо», а Данило став Івану помічником. Навіть сувора свекруха Наталія Петрівна змирилася.
Одного літнього вечора Іван запропонував:
А давайте до моря! Не в Одесу у Болгарію!
Марія погодилася. Втомилася за цей рік.
Але потім почалося: сусіди, знайомі, колеги.
Ой, вам легко! зітхала сусідка. Опікунські ж отримуєте!
Чужих дітей годуєте, а машину собі нову не купите? сміявся товариш.
Марії рідною стало. Всі думали, що вони взяли дітей заради грошей.
Хай думають, махнув рукою Іван. Поїдемо в Болгарію!
Вони поїхали, відпочили, зблизилися ще більше. А повернувшись, Марія захворіла. Іван перелякався, викликав лікаря
Ване, зашепотіла вона в трубку. У нас буде дитина!
Як?! Адже лікарі казали
Буває! сміялася Марія. Може, то подяка з небес
Даню, Соломіє! скрикнув Іван. У вас буде братик чи сестричка!
Дітлахи заревіли від радощів.
Так і завершилася ця історія любовю, надією та щастям. А гроші? Вони їх відкладали Бо Данило мріяв стати програмістом.