«На! Забирай! Даремно я тобі повірила!» кричала незнайомка.
Я виховую доньку, яку народила коханка мого чоловіка. Так, ви правильно зрозуміли. Хтось подумає, що я божевільна чи мені потрібна допомога лікаря. Але вислухайте мою історію до кінця.
Тоді був 2005 рік. Ми з Андрієм мали щасливу сімю та власну справу. Він володів кількома продуктовими крамницями, товар завозив із Польщі, Угорщини, Словаччини. Його заробіток дозволяв мені не працювати й присвятити себе хатнім клопотам. Тим більше, у нас був син Ярослав, пятирічний хлопчик. Я віддавала всі сили йому та господарству. Андрія вдома завжди чекав гарячий борщ, пампушки, деруни. І, звісно, ідеальний порядок.
Та все зруйнувалося того злощасного вечора. Ми поверталися з гостей, Ярик уже спав у машині. Підїжджаючи до дому, я помітила, що Андрій занервував. Біля воріт стояла молода дівчина, у руках рожевий плед. Щойно ми зупинилися, вона підбігла до нього:
«На! Бери! Даремно я тобі повірила і не позбулася дитини!»
Я застигла, наче прикована. Андрій теж був у шоці.
«Не хочу її бачити й чути! Навіть не смій телефонувати чи щось казати доньці!»
Хвилини я стояла на морозі, під снігом. Сусіди вже визирали з вікон, притягнуті криком. Андрій мовчав, стискаючи в руках плед.
«Ходімо додому, тут холодно Я все поясню.»
Виявилося, ця дівчина колишня продавчиня, яка звільнилася рік тому. Причину, гадаю, ви вже зрозуміли.
«І що ми робитимемо з нею?» тихо запитав Андрій, коли бережно поклав дівчинку у ліжко.
«Як що? Виховуватимемо. Адже це твоя кров.»
Домовилася з лікарем за хабар у моїй картці зявилася друга вагітність. Дівчинку назвали Соломією. У мене не було до неї ненависті. Просто зрозуміла: дитина не винна. За що ненавидіти немовля?
Довго не могла пробачити Андрію. Ходили до психолога, навіть думали про розлучення. Але час загоює рани. Я побачила, що він щиро кається, намагається повернути довіру. Не пробачила за день на це пішли роки.
Наш син Ярослав полюбив Соломію щиро. Грався з нею, гуляв, хвалився друзям: «Ось яка в мене сестричка!» І нікому не дозволяв її ображати.
Минуло 18 років. Соломія виросла вилитий Андрій, навіть коли чхає, морщить ніс так само. Я називала її рідною. Хоча сусідки досі цокають язиками, коли ми проходимо повз.
Тиждень тому в доньки було свято 18-річчя. Святкували спочатку в сімї, потім вона пішла з друзями у кавярню. Прийшли родичі, хрещені. Раптом зявилася несподівана гостя мати Соломії.
«Ти що тут робиш?» прошипів Андрій, виводячи її за ворота.
«Як що? Я до своєї доньки. Де Маріанна?»
«Її звуть Соломія. Що тобі треба?»
«Боже, не могли нормальне імя вибрати? Я привезла подарунки косметику, телефон. Де вона?»
«У неї є батьки. А ти пусте місце. Де ти була 18 років?»
«Тобі яке діло? Я на вас у суд пода