Терпіння, лиш терпіння
Матусю та тату, з золотим весіллям вас! радісно скрикнула дочка, заходячи у двір з чоловіком та дітьми. Бажаємо вам ще стільки ж прожити у любові та щасті.
Дякуємо, доню, ну це ти вже загнула ще стільки ж Та обіцяємо жити далі, весело відгукнувся Остап.
Так, минуло пятдесят років спільного життя Оксани й Остапа. Пятдесят років і багато, і мало. Озирнешся назад і якось швидко промайнуло. Не кожен може похвалитися таким ювілеєм, адже життя буває важким: і чорні дні трапляються, і непроглядні хмари.
Чи справді щасливі Оксана з Остапом? Може, втомлена усмішка ювілярки приховує якісь образи, а за посмішкою чоловіка провину? Все буває.
Оксані ще й чотирнадцять не було, коли сусідський Остап, якому вже виповнилося сімнадцять, сказав їй, коли вона йшла зі школи:
Оксанко, яка ж ти вродлива дівчина! Приїду з армії одружуся на тобі. А ти поки підростай. Мені через рік призов.
Ото знайшовся жених, усміхнулася дівчина й побігла додому.
У школі хлопці вже позирали на Оксану, та вона навіть не думала про них мати виховувала суворо, а парубки вважали її неприступною. Вона вміла дати відсіч усім.
Оксана гарна, та якась дика, говорили між собою хлопці. Не підпускає до себе, навіть поговорити не хоче.
Минув час. Остап відслужив і повернувся додому. На другий день вийшов з хати і одразу ж стрітив Оксану: вона несла відра з водою на коромислі. Остап остолопів. Перед ним стояла струнка, гарна Оксана він навіть спершу онімів. Та швидко опамятався.
Оксанко! Оксанусю, ти ще красуня стала! А хлопець у тебе є?
А тобі що? спитала дівчина, усміхаючись.
Приходь сьогодні ввечері до клубу. Повеселимося, побалакаємо
Оксана знизала плечима й пішла додому. Остап закрутився як навколішки. У армії він і забув, що обіцяв одружитися з нею після повернення. А тепер бачить жарт став правдою. На такій дівчині, як Оксана, тільки й робити, що одружуватися.
Весь вечір Остап чекав Оксану в клубі. Дівчата кружляли навколо, кликали танцювати, та він сумно сидів і дивився на двері. Вона так і не прийшла.
Наступного дня він знову підстеріг її біля криниці.
Оксан, чого ж ти вчора не прийшла? Я ж чекав
Не ходжу я по клубах. Що там робити? гордо відповіла вона й хотіла пройти повз, та Остап перегородив шлях.
Геть із дороги! вимовила Оксана.
А що буде, якщо ні?
Вона поставила відра, взяла одне й облила його водою.
Ось що буде! розсміялася. Подивимось, хто тебе такий мокрий візьме.
Оксана пішла, а він стояв і дивився їй услід.
Отака гаряча! Ну добре, знайду підхід. Все одно вона буде моєю.
Остап підкатував до Оксани усіляко: зустрічав, провожав, дарував квіти. Одного разу він приніс їй букет польових квітів вона зраділа й засміялася.
Зрештою, одного вечора вони заговорили. Остап не міг без неї жити тільки про Оксану й думав. Він і не підозрював, що вона теж його любить.
Ще з дитинства вона була закохана в сусіда просто він був старший, а вона ще мала. Але ті слова про весілля після армії міцно засіли їй у голові. Тому й не підпускала до себе інших парубків.
Та рано чи пізно лід танув. Остап розтопив холод у її серці, коли приніс великий букет бузку.
Оксан, підемо прогуляємось. Квіти пахнуть, весна в розквіті, запропонував він, і вона погодилася.
Підемо, сказала вона й почервоніла.
Незабаром усі в селі знали Остап із Оксаною зустрічаються. Перестала вона від нього тікати побачила в його очах любов. Інші парубки жартували:
Що це твоя Оксана тебе, як на повідку, всюди за руку водить?
Та Остап лише посміхався.
Все більше закохувався він і нарешті вирішив треба одружуватися.
Оксан, ми вже дорослі. Ходімо під вінець. Чого тягнути?
Вона погодилася. Готувалися до весілля, та раптом у Остапа померла мати. Весілля довелося відкласти.
Одного вечора Остап сказав:
Завтра їду у дальнє село. Голова посилає на жнива не встигають із збором.
Надовго? запитала Оксана.
Не знаю. Але чекай на мене. Люблю тебе.
Ці слова розтопили її серце. Вона взяла його за руку й повела на сінник.
Хочу, щоб ти мене памятав.
Повернувся Остап через два тижні. А ще через деякий час Оксана сказала йому, що чекає дитину. Весілля було скромне все ж минуло кілька місяців після смерті його матері.
Доню, чого це ви з Остапом так поспішили? допитувалася мати.
Дочка зізналася. Мати похитала головою: «Хоч би не лишилася з дитиною без чоловіка».
ПісА потім, через пятдесят років спільного життя, Остап усвідомив, що найбільше щастя це пройти через усі випробування разом із тим, кого любиш, і ніколи не втрачати віри один в одного.