Солені вітри гралися з волоссям Маріни, поки вона, примруживши очі від сонця, наносила новий мазок пензлем на полотно.
Блакить мяко зливалася в індиго, створюючи той унікальний відтінок моря на межі сутінків такий близький, але недосяжний, ніби намагаєшся втримати світло в долонях.
Їй вже минуло двадцять, але море залишалося для неї загадкою таємницею, яка кликала її і надихала.
Ганна несхітно підійшла ззаду, ніби тінь, і притулила підборіддя до плеча доньки, вдихаючи знайомий запах фарб, змішаний із морським бризом. Це пахло стиглими персиками та затишком рідного дому.
Занадто темно, мяко промовила вона, без докору, лише з ніжною турботою. Море сьогодні спокійне.
Маріна ледь посміхнулася, не відводячи погляду від полотна.
Я не море малюю. Я малюю звук, який воно має у моїх спогадах.
Ганна ніжно провела рукою по її волоссю. Пятнадцять років минуло з того дня, коли вона та Віктор знайшли дівчинку на пляжі мокру, перелякану, з очима, як відблиск бурі. Дівчинку, яка не памятала ні свого імені, ні минулого, ні того, як опинилася там, викинута хвилями, немов уламок човна.
Вони назвали її Маріною. Імя приросло. Стало частиною її душі.
Вони чекали. Тиждень, місяць, рік. Розклеювали оголошення, повідомляли поліцію, розпитували всіх. Але ніхто не шукав дівчинку зі світлим волоссям і очима, як ураган.
Здавалося, море забуло її тут.
Тато повернувся з уловом, сказала Ганна, показуючи на дім. Каже, що камбала сама в підсмаху до нього в сіті заплила.
Віктор уже клопотався біля мангалу, його регіт лунав у подвірї. Він любив Маріну не лише як доньку, але й як дар, який море повернуло йому, відібравши колись дитячу мрію.
Їхнє життя текло тихо, неміж струмок між прибережними скелями. Літо означало город, вечері на веранді під цвірінькання цікад. Зима лагодження сітей, теплу біля груби, слухання, як Маріна читає вголос, переносячи їх у далекі світи.
Бували й сварки через забуті квіти, через молодого лікаря з лікарні, через мрії, що розходилися. Віктор хотів, щоб вона залишилася поруч, Ганна таємно відкладала гроші на художню школу. Вона знала, що талант Маріни не мав залишатися у маленькому селі.
Але всі суперечки розчинялися, варто їм зібратися за одним столом.
Маріна поклала пензель і обернулася до матері.
Мамо ти коли-небудь жалкувала?
Ганна довго дивилася на неї з ніжністю. У її очах був той самий страх, що й перших днів і безмежна любов.
Ані на секунду, серденько. Ані на одну.
Вона міцно обійняла доньку, вдихаючи запах олійних фарб і морської солі. В ту мить їй здалося, що весь їхній світ дім, город, ця донька такий же крихкий, як карти