Не можу тебе зрозуміти, донечко, ти ж жінка, зрештою, що винна в тім бідна дитина? Ну народила її інша то й що? Ти ж її виховуватимеш, вона тебе мамою називатиме. Так сталося, але ти повинна бути мудрішою, кохаєш чоловіка полюби й його доньку.
Чоловікові подзвонили з опіки і сказали забрати рідну доньку, якої в нього ніколи не було
Оленко, сідай, будь ласка, треба щось важливе сказати, зітхнув Андрій.
Сьогодні дзвонили з опіки, моя донька зараз у дитячому будинку, Олена аж підскочила з несподіванки.
Яка донька? Від кого? Ти що, жартуєш? не вірила своїм вухам Олена.
Андрій опустив голову:
Ні, Олю, не жартую. Років шість тому, коли ми з тобою ще лишень познайомилися, я зустрічався з Тетяною. А коли у нас з тобою все серйозно завязалося, я її покинув.
Тетяна через рік мене знайшла і сказала, що в неї від мене Катруся.
Я не повірив, пішов подивитися, а там і без аналізів видно моя. Що з Тетяною сталося, навіть не знаю, мені лише подзвонили і запитали, чи заберу Катрю до себе, чи ні.
Перша думка Олени була вигукнути:
Ні, не треба мені чужа дитина! але погляд чоловіка змусив її промовити зовсім інше:
Добре, давай спочатку разом відвідаємо її, обережно відповіла дружина.
Андрій зрадів її словам, і вони вирішили їхати вже завтра. Олена дивилася на дівчинку і не бачила в ній схожості з чоловіком. Катруся у свої пять років виглядала зовсім маленькою й тендітною.
Вона міцно тримала старенького плюшевого ведмедика, і коли її щось питали, ховала обличчя у його шерсті. Чесно кажучи, Олені вона не сподобалася, хоча жаль було дитину. Може, якби вона була зовсім чужою, серце б і стиснулося, але ревнощі до іншої жінки тепер перейшли на дитину.
Виявилося, що Катрю у Тетяни забрали вона вела розгульне життя, часто пила, гуляла до світанку, а про доньку й не думала. Та все ж вона назвала батька, і тепер нічого не зміниш.
Олена бачила, як Андрій рішуче хоче забрати дівчинку додому. Вона намагалася його відмовити, але одного разу він розлютився:
Сама народити не можеш, то хоча б мовчи, а я рідну доньку в дитбудинку не залишу. Не подобається йди, я сам упораюся
Боляче було Олені чути таке, але з будь-якого боку він мав рацію. Андрій хоче дітей, а вона не може.
У молодості в неї були проблеми зі здоровям, і лікарі сказали, що дітей у неї не буде. Та й до того ж вона кохала Андрія й не хотіла йти від нього.
Він працьовитий, кожну гривню в хату, майже не пє, за такого чоловіка багато хто би вхопився, а вона впевнена, що краще не знайде.
Коли Андрій привіз Катрю додому, одразу попередив дружину:
Побачу, що кривдиш її доброго не чекай.
Олена через силу почала доглядати за дівчинкою: відвела в лазню, відмила як слід, хоча без сліз на її тоненьку спинку не подивишся, одягла в чисту сукенку, заплела коси. Наче трохи легше стало.
Катруся була тихою. Не чіпай і вона мовчатиме, сидітиме в кутку, шепочучи щось своєму ведмедикові.
Якась вона дикувата, скаржилася Олена сусідкам. Навіть мене не визнає, тільки «так» чи «ні», і все. Іноді дивлюся на неї й думаю: а раптом у неї щось не так з головою? Зараз тиха, а потім раз, і щось наробить.
Сусідки тільки зітхали.
Андрій теж змінився. Раніше з порога до Олени з обіймами, а тепер до доньки. Катруся спочатку тікала, а потім звикла і стала ходити за ним, як хвостик.
Олена, звісно, ревнувала, а Андрій став бурчати. І одного разу, коли донька була надворі, сказав:
Ти до Катрі ставишся, як до якоїсь ляльки, навіть не посміхнешся. А їй потрібна мати, а не чужа тітка
Тут Олену й прорвало:
Яка я ї