Щоб уникнути ганьби, вона погодилася жити з горбатим чоловіком Але коли він прошепотів своє прохання на вухо, вона присіла
Іванку, це ти, рідний?
Так, мамо, я! Пробач, що так пізно
Голос матері, тремтячий від тривоги й втоми, долинув із темної сіней. Вона стояла в потертому халаті, з ліхтариком у руці ніби чекала його все життя.
Синочку, моє серденько, де ж ти блукав до пізньої ночі? Небо вже чорніє, зорі світять, як вогоньки у темному лісі
Мамо, ми з Тарасом вчилися. До школи готувались Загубив час із виду. Пробач, що не попередив. Ти ж і так погано спиш
А може, ти до дівчини ходив? раптом підозріло примружила очі. Чи не закохався часом, га?
Мам, годі ж! засміявся Іванко, знімаючи черевики. Я не з тих, кого дівчата чекають під віконцем. Та й кому я потрібен горбатий, з руками, як у мавпи, та з головою, мов бурян?
Але в її очах заблищав біль. Вона не сказала, що бачить у ньому не потвору, а сина, якого виростила в нужді, у холоді, самотньому світі.
Іванко справді не був красунем. Зріст ледве сягав пяти стіп, спина зігнута, руки довгі, немов у павича, майже до колін. Голова велика, з кучерями, що стирчали, як осот. У дитинстві його кликали «чудовиськом», «лісовиком», «диваком». Але він виріс і став більшим, ніж просто людина.
Вони з матірю, Оленою Михайлівною, приїхали до цього села, коли йому було десять. Втекли з міста від нужди, ганьби: батька забрали, мачуха відвернулася. Залишилися лише вони удвох. Два серця проти всього світу.
Не жилець твій Іванко, воркотіла баба Параска, позираючи на хлопця. Піде, як роса на сонці.
Та Іванко не зник. Він вчепився в життя, як репях у кожушник. Ріс, дихав, боровся. А Олена жінка із серцем з каменю та руками, змарнованими у пекарні пекла хліб на все село. По дванадцять годин щодня, рік за роком, поки сама не впала.
Коли вона злягла, Іванко став і сином, і донькою, і лікарем. Він мив підлогу, варив борщ, читав вголос старі казки. А коли вона померла тихо, як опадає листя він стояв біля труни, стиснувши кулаки, і не плакав. Бо сльози вже висохли.
Та люди не забули. Сусіди принесли їжу, дали теплу одежу. А потім несподівано до нього почали заходити. Спочатку хлопці, що цікавилися радіо. Іванко працював у радіовузлі лагодив прилади, налаштовував хвилі. У нього були золоті руки, хоч і негарні.
Потім прийшли дівчата. Спочатку на чай із варенням. Потім засиджувались. Сміялись. Говорили.
І одного разу він помітив: одна з них Маряна завжди залишається останньою.
Ти не спішиш? спитав він, коли всі вже пішли.
Мені нікуди, тихо відповіла вона, опустивши очі. Мачуха мене не любить. Брати грубі. Батько пє, а я для них зайва. Живу у подруги, але й там не надовго А в тебе тихо. Тут я не самотня.
Іванко подивився на неї і вперше відчув, що може бути комусь потрібен.
Живи в мене, просто сказав він. Мамина кімната пустує. Ти будеш господинею. А я нічого не попрошу. Ні слова, ні погляду. Просто будь тут.
Люди зашепотіли. Обговорювали за спиною:
Горбань і красун