**Щоденниковий запис**
Моя матір і сестра бачили в мені лише гаманець вони ніколи по-справжньому не цікавилися мною.
Я виріс у родині, яка ніколи не нагадувала справжній дім. Нас було троє: мати, старша сестра й я. Батько? Тінь минулого, лише імя в свідоцтві про народження. Я його не знав, а кожна спроба заговорити про нього зустрічалася матірю з мовчанням, наче його існування було забороненою темою.
Залишалися лише ми троє я, мати й сестра, Соломія. Вона була на пять років старшою, але завжди відчувалося, що ролі помінялися: я був відповідальним, а вона розпещеною принцесою.
Мати обожнювала її. Соломія завжди отримувала найкращий одяг, найдорожчі подарунки, усе, що хотіла. Я? Мені діставалися її старі речі, поношені й завеликі. Досі памятаю ті светри з закатаними рукавами, які мати казково складала, бурмочучи: «Поносиш ще рік-два».
Їжа? Якщо Соломія хотіла їсти, вона брала скільки хотіла. Якщо я наважувався попросити більше, мені нагадували, що мати й так жертвує собою заради нас.
Дні народження? Різдво? Нічого такого для мене не існувало. Жодних подарунків, жодної теплоти. Лише зітхання матері, які нагадували, що я тягар на її втомлених плечах.
Я зрозумів одне: для них я не був дитиною. Лише обузою.
**День, коли я став для них банкоматом**
У шістнадцять я вже знав мені ніхто не допоможе. Мати й Соломія були нерозлучним дуетом, а я залишався осторонь.
Тож я пішов працювати. Після школи, у вихідні, коли тільки міг. Робив усе: розносив газети на світанку, мив столи в кавярні, розвантажував коробки в магазині.
І, незважаючи на втому, я пишався. Вперше в мене зявилися власні гроші.
Але для матері це було зовсім інше.
То ти вже заробляєш? запитала вона одного вечора зі дивно мякою усмішкою.
Я кивнув, не підозрюючи, що буде далі.
Вона підійшла й поклала руку на моє плече.
Час допомагати з витратами.
Під «витратами» вона мала на увазі себе й Соломію.
Сестра навіть не думала шукати роботу. Навіщо? Завжди хтось дбав про неї спочатку мати, тепер моя черга.
**Втеча була єдиним виходом**
Коли закінчив школу, зрозумів: треба тікати.
У нашому місті був університет, але я навмисне обрав факультет за кількасот кілометрів. Це було питання не лише навчання, а й виживання.
Коли я сказав матері про відїзд, її погляд заледенів.
Ти кидаєш нас? Після всього, що я для тебе зробила?
Легені мало не розірвалися від сміху.
Я поселився у студентському гуртожитку. Вперше у житті відчув, що таке свобода. Продовжив працювати тепер вантажником на вокзалі. Це було виснажливо, але платили добре. Нарешті міг купити нормальний одяг, каву без почуття провини.
Мати й Соломія? Вони ніколи не телефонували.
Не питали, чи все добре, чи вистачає їжі, чи справляюся.
А коли я приїхав на свята, перші слова матері були не «Як справи?» чи «Скучила».
Вона оглянула мене й кинула:
Схоже, тепер у тебе є гроші.
Це не було запитанням. Це був звинувачувальний вигук.
З того дня кожен візит до них перетворювався на торги. Їм потрібні були гроші. Соломія хотіла новий телефон, новий одяг. Вони не просили вони вимагали.
Коли я запропонував сестрі знайти роботу, вона реготала:
Я? Працювати? Ти серйозно?
**Спадок, що все змінив**
Після університету я знайшов стабільну роботу. А потім сталося неочікуване: компанія надала мені службове житло.
Не палац, але мій власний кут.
Коли мати й Соломія дізналися, вони сказилися.
У тебе квартира?! І ти нічого нам не дав?!
Я намагався пояснити, що це умова роботи. Але вони не слухали.
Потім доля вдарила ще раз.
Помер мій дід батько матері.
Ми не були близькі, але він завжди ставився до мене з повагою.
Коли нотаріус зачитав заповіт, я не вірив своїм вухам.
Він залишив мені свій будинок і землю.
Коли мати й Соломія дізналися, почалася істерія.
Це нечесно! вила Соломія. У мене дитина! Мені потрібен цей будинок!
До того часу вона встигла побувати заміжньою, народити дитину й розлучитися. Тепер вимагала, щоб я продав спадщину й віддав їй гроші.
Але я вже прийняв рішення.
Коли я оголосив їм, вони вибухнули.
Мати назвала мене егоїстом.
Соломія кричала, плакала, звинувачувала мене в невдячності.
Я зачекав, поки вони затихнуть, і спокійно сказав:
Я продам будинок. Але куплю більшу квартиру. Бо я одружений. І моя дружина чекає дитину.
Мовчання.
Вони не зраділи за мене. Не поцікавилися моєю родиною.
Їх хвилювало лише те, що вони не отримали бажаного.
Це був останній наш розмова.
**Родина, яку я об