Я виїжджаю. Ключі від твоєї квартири залишу під килимком написав чоловік.
Знову за своє, Марічко! Ну скільки можна? У нас кожна копійка на рахунку, а тобі нове пальто подавай. Старе що, зовсім розвалилося?
Іване, воно не розвалилося, воно просто старе! Йому сім років. Сім! Я ходжу в ньому, як опудало. Усі на роботі вже по три рази гардероб оновили, а я одна ніби з минулого століття. Невже я не заслужила одного нещасного пальта?
Заслужила, звісно, заслужила! Іван розвів руками, його обличчя перекривилося звичною гримасою дратівлі. Тільки давай не зараз. Ти ж знаєш, у мене проект горить, усі гроші в обігу. Закінчу угоду купимо тобі хоч норкову шубу. А поки потерпи.
Я терплю вже двадцять років, Іване. Все наше життя я терплю. Спочатку поки ти інститут закінчиш. Потім поки на першу машину накопичимо. Потім на цю квартиру, точніше, на її ремонт, бо дісталася вона мені від батьків. Завжди є щось важливіше, ніж я.
Марічка сама здивувалася своїм словам. Зазвичай вона мовчала, ковтала образу й йшла на кухню заварювати чай, щоб заспокоїтися. Але сьогодні щось прорвалося. Накопичилося. Вона втомлено дивилася на чоловіка колись улюбленого, рідного, а тепер майже чужого, з вічно незадоволеним обличчям і згаслими очима.
Починається, прошипів він, знімаючи з вішалки куртку. Концерт за заявками. Все, я не можу це слухати. Мені на зустріч треба.
Яка зустріч о девятій вечора? тихо запитала Марічка, хоча вже знала відповідь. Ці «зустрічі» стали надто частими останні півроку.
Ділова, Марічко, ділова! Не всім же в бібліотеці до шести пилом дихати. Є люди, які працюють, щоб такі, як ти, могли про пальто мріяти.
Він грюкнув дверима так, що забреніли шибки в старому серванті. Марічка здригнулася й залишилася стояти посеред передпокою. Тиша, що настала після його виходу, була оглушливою, густою, як кисель. Вона повільно пройшла на кухню, автоматично поставила чайник. Руки тремтіли. Не від злості, а від якоїсь сосучої порожнечі всередині. Вона знала, що він не на зустрічі. Знала, що є інша жінка молода, яскрава, з його роботи. Вона не хотіла в це вірити, гнала від себе думки, але вони поверталися знову й знову, як навязливі мухи.
Телефон у кишені халата завибрирував. Напевно, вибачається, як завжди. Зараз напише щось на кшталт «Вибач, спалахнув. Повернуся поговоримо». Марічка дістала телефон. Повідомлення від Івана. Але слова були зовсім інші.
«Я виїжджаю. Ключі від твоєї квартири залишу під килимком».
Усього вісім слів. Коротких, рублених, як удари сокири. Марічка перечитала їх раз, другий, третій. Літери танцювали перед очима, відмовляючись складатися в осмислений текст. Не може бути. Це якась зла жартівлива. Він не міг так вчинити. Після двадцяти років шлюбу. Просто піти, написавши повідомлення.
Вона кинулася до спальні. Відчинила шафу. Його половина була майже порожня. Зникли найкращі костюми, сорочки, светри. На полиці самотньо лежав забутий краватка. На тумбочці не було його годинника і зарядки для телефону. Він зібрався заздалегідь. Цей скандал через пальто був лише приводом. Зручним привід, щоб піти.
Ноги підкосилися, і Марічка опустилася на ліжко. Віддиху не вистачало. Вона дивилася на порожнє місце в шафі й не могла повірити. Двадцять років. Все її свідоме життя. Вони познайомилися в інституті, одружилися одразу після випуску. Жили в цій самій квартирі, яку їй залишили батьки. Разом клеїли шпалери, вибирали меблі, мріяли про дітей, які так і не зявилися. Вона працювала в районній бібліотеці, він будував свою маленьку справу. Життя було не цукром, але воно було їхнім спільним життям. А тепер він просто взяв і викреслив усе одним повідомленням.
Першим ділом вона подзвонила Олені, своїй єдиній близькій подрузі.
Оленко він пішов, прошепотіла Марічка в трубку, ледве стримуючи ридання.
Хто пішов? Куди пішов? не зрозуміла сонна Олена. Марічко, ти що?
Іван. Пішов. Назавжди. Написав, що виїжджає.
У трубці на кілька секунд зависла тиша.
От же йолоп! нарешті вимовила Олена своїм дзвінким голосом. Я ж тобі казала, що його «нічні наради» добром не закінчаться! Так, без паніки. Він повернеться. Перебеситься і повернеться, куди він подінеться.
Ні, Оленко. Він речі забрав.
Які, усі?
Майже усі. Написав, що ключі під килимком залишить.
Ох, він!.. Олена підбирала слова. Так, сиди вдома, нікуди не йди. Я зараз приїду. Купи вина. Або краще горілки. Будемо лікувати твоє розбите серце.