Київ, 1971 рік. Місто прокидалося в блакитному світанку, закутане в легкий туман. Вулиці, ще вологі від дощу, відблискували під променями сонця, а старовинні ліхтарі, хоч і погасли, ще тримали в собі тепло минулої ночі. Київ гув: трамваї дзвеніли на поворотах, люди поспішали на роботу, кішки гралися в подвірях, а деревяні лавки біля зупинок чекали на перехожих.
Іван Коваленко та Андрій «Бурко» Шевченко були двома молодими хлопцями з села, які вирішили спробувати щастя у великому місті. Вони знімали маленьку квартиру на Подолі старі стіни, скрипучі сходи, кухня, де завжди пахло хлібом, і вікна, запотілі від ваги мрій. Іван працював на складі, розвантажуючи вагони, а Бурко вчився у вечірній школі та розвозив пошту на велосипеді. У свої двадцять з чимось вони ще шукали свого місця в цьому шумному, невблаганному світі.
Одного разу, блукаючи вулицями, вони натрапили на маленький звіринець. У вітрині сиділи папуги, мавпочки та ящірки, але їхній погляд прикувала маленька клітка, де лежало левеня. Воно було не більше за кошеня, з великими, сумними очима, наче знало більше, ніж мало б.
Мені стало страшно, прошепотів Іван, стоячи біля клітки. Один. З такими очима… Як можна залишити його тут?
Бурко мовчки кивнув. Серце билося так, що аж грудях лунало, а руки не знаходили собі місця.
Ми не можемо піти й залишити його, сказав Іван, наче роздумуючи вголос.
Вони переглянулися й, не довго думаючи, купили левеня. Це було бездумно, безглуздо з точки зору логіки, але серце не давало вибору.
Як його назвемо? запитав Бурко, коли вони виходили зі звіринця, тримаючи клітку з маленьким пухнастим комочком майбутньої могутності.
Левко, відповів Іван. Наче князь у дитячій шкурі.
Так почалося життя Левка з Іваном і Бурком. Вони облаштували йому куточок у квартирі: старий килим, миска з молоком, іграшки, зшиті зі шматків тканини. Вони гралися з ним у кімнаті, на вузькому балконі, навіть іноді виносили його у двір старої церкви, де, після довгих прохань, дозволили гуляти з левеням.
Левко швидко став частиною їхнього світу. Він був кмітливим, швидко вчив команди, відчував настрій господарів. Він муркотів, як кіт, коли Іван гладив його по спині, і весело підстрибував, коли Бурко ховався за дверима, граючи у хованки.
Але час минав, і стало зрозуміло лев не може жити в квартирі. Він ріс, його лапи ставали могутнішими, кігті гострішими. Вони знали: Левку потрібна свобода.
Іван і Бурко зробили те, що було правильно: вони знайшли допомогу й відвезли Левка до Африки, у заповідник, де знаменитий природозахисник Георгій Шевченко допомагав левам повернутися до дикої природи.
Спочатку Левко сумував. Він дивився на новий світ траву, дерева, землю і відчував, що це його домівка, але така інша. Поступово він зустрів інших левів, навчився полювати, досліджував простір. За рік він вже очолював власну зграю, а Іван і Бурко почувалися і гордими, і розбитими одночасно.
Минув ще рік. Вони вирішили побачити його ще раз. Не щоб забрати, а щоб переконатися, що він щасливий. Щоб попрощатися.
Він тепер дикий, попередив їх Георгій Шевченко. Може не впізнати. Це небезпечно. Не намагайтеся.
Але вони пішли. Вони взяли з собою камери, щоб зафіксувати зустріч, і обережно вийшли на галявину, де востаннє бачили Левка.
Вони стояли, ледь дихаючи, і тихо кликали:
Левку… ти нас памятаєш?
Секунди тяглися, як вічність. Тиша була такою густою, що чулося лише шелестіння трави.
І раптом із заростей вийшов величний лев. Він зупинився, підняв голову й подивився на них. Його очі ті самі, що колись дивилися на них із клітки в Києві спалахнули впізнанням.
І тоді він побіг. До них. Як дитина, що кидається до батьків після довгої розлуки. Він піднявся на задні лапи, обіймаючи їх, терся гривою об їхні обличчя, лизав їхні руки. Він не хотів відпускати.
Поряд стояла його зграя мол