Ти розбила моє дзеркало, отже, сім років будеш мені в борг, прошипів Роман Коваль, власник галереї «АртЗеркало», нахилившись так близко, що Любава відчула аромат його мятного спрею.
Крихти венеціанської тканини звеніли під її підборами, розсипаючись у світлі підвісних ламп, ніби сотні мікросвітлин. У горлі її стискав пил: можна пережити будьщо, а ось тріск скляної рами, вартість якої дорівнювала річному доходу художника, особливий удар.
Заплачу, зітхнула вона.
Заплатиш? Чим? Своїми кривими вітринами? Від сьогодні працюй безкоштовно, доки борг не сплатиш.
Пятнадцять років тому маленька Любава сиділа у майстерні дідасклярника і ловила відблиски в обрізках амальгами. Дід дарував їй яблучний зефір і казав: «Скло зберігає правду. Іноді страшно дивитися, а хто не боїться, той краще розуміє себе». Після смерті діда мама продала лавку; Любава поїхала до Києва, щоб вчитися промисловому дизайну, підзарабатываючи оформленням вітрин. Саме там її помітив Роман: високий, харизматичний, обіцяв персональну виставку за «кілька ескізів».
Перші місяці він називав її «музою простору», цілував руку за кожен успішний проект. Потім дружньо критикував: «Блиск занадто холодний, додай тепла». Приємно, хоча і різко. Навесні тон змінився: «Яка тобі текстура, якщо ти навіть розміри путаєш?». За цим послідували штрафи за «зіпсовані матеріали». Любава заспокоювала себе: «Він суворий, бо я можу краще».
У один червневий вечір вона переставляла подіуми для нової експозиції. У вході стояло головне надбання Романа дзеркало XVIII століття, рама у вигляді золотого мережива. На міліметр і візок під подіумом зачепив раму. Тріск, немов постріл. Пауза. Дощ крихт.
Ти розумієш, що це був лот для королівського аукціону? крикнув Роман, глушачи сигналізацію.
Заміню, пробурмотіла Любава, збираючи скляні уламки у відро, знайду реставраторів
Триста тисяч гривень, якщо ти не в курсі. Або сім років рабства. Обирай.
У підвалі галереї, де не ловив WiFi, Любава виготовляла інсталяції за його ескізами: лампилінзи, столипризми. Роман приймав роботи, підписуючи їх лише своїм імям. Вечорами вона поверталась додому, відкривала ноутбук і склеювала фотографії розбитого дзеркала в цифровий колаж, шукаючи в хаосі лінію, де тріщини утворювали обличчя.
Раз на тиждень до неї завітала Лариса, керамістка з сусідньої майстерні.
Де ти зникла? У чаті мовчиш.
Працюю над боргом, відмахнулася Любава.
Лариса оцінила її схилені плечі, зношені долоні.
Ти знала, як розбивають скло, щоб з нього стали вітражі? Нагрівають до болю, а потім різко охолоджують.
Дякую за метафору, усміхнулася Любава.
Метафора, та у мене на складі купа зламаної кераміки. Якщо захочеш береш. Осколок до осколка, і вийде щось нове.
Осінню порою в місто завіз до Києва куратор мобільного фестивалю «Місто Світла» Кирило Шубин. Він шукав авторів для нічного перформансу на старому вокзалі. У галереї йому показали проєкти Романа; Кирило кивнув ввічливо, та погляд упав на корзину з розбитим склом у кутку.
Хто працював з цим?
Відходи, швидко відповів Роман. Нікому не цікаво.
Любава підняла голову:
Мені цікаво.
На вулиці Кирило підкрався до неї:
Покажіть ескізи, які нікому не показували.
Якщо поговоримо, мене звільнять.
Він простягнув візитку.
Тоді зустрінемось там, де твій бос не буде. Завтра о восьмій, платформа 13.
Платформа була порожньою, лише ржаві годинники тикали під дахом. Любава розгорнула на планшеті 3Dмодель: гігантська тріщинамаска, всередині якої глядачі блукають лабіринтом дзеркальних стін. Прожектори пробігають по уламках, складуючи фразиосколки: твої руки криві, ти в боргу, ти ніщо. Чим ближче до центру, тим слова розчиняються, доки поверхня не стане чистою відбиває лише обличчя гля