Доченько, молю тебе, змилуйся наді мною, вже три дні як я не їла ні крихти хліба, і в мене не лишилося жодної гривні, благала старенька продавчиню.
Морозний вітер проймав до кісток, обвиваючи старі вулички міста, ніби нагадуючи про часи, коли тут ще жили люди з теплими серцями і щирими поглядами.
Серед сірих стін і облуплених вивісок стояла літня жінка, її обличчя перетинала мереживо зморшок кожна з них розповідала історію болю, стійкості та втрачених надій. В руках вона стискала пошарпану торбинку, наповнену порожніми пляшками, немов останні уламки минулого життя. Очі їй були вогкі, а сльози повільно скочувалися по щоках, нікуди не поспішаючи в холодному повітрі.
Молю тебе, доню прошепотіла вона тремтячим голосом, як листок на вітрі. Три дні вже не їм хліба. Не маю жодної копійки навіть на шматочок.
Її слова зависли в повітрі, але за скляними дверима крамниці продавчиня лише байдуже похитала головою. Її погляд був холодний, ніби вирізаний з криги.
Ну і що? відповіла вона з досадою. Це пекарня, а не пункт прийому пляшок. Хіба не читаєш? На табличці ясно написано: пляшки здають у спеціальному місці, там і гроші дадуть на хліб, на їжу, на життя. Що ж ти від мене хочеш?
Старенька збентежилася. Вона не знала, що пункт прийому закривається о дванадцятій. Вона запізнилася. Запізнилася на ту крихту надії, яка врятувала б її від голоду. Колись вона й подумати не могла збирати пляшки. Вона була вчителькою, освіченою жінкою з гідністю, яку не втратила навіть у найважчі дні. А тепер тепер вона стояла перед кіоском, як жебрачка, відчуваючи, як гіркий присмак сорому наповнює її душу.
Ну сказала продавчиня, трохи помякшивши тон, треба менше спати. Завтра, якщо принесеш пляшки рано, приходи, і я тебе нагодую.
Доню, благала жінка, дай хоть чверть буханочки Я заплачу завтра. Мені погано Я не можу не можу більше витримати цей голод.
Але в очах продавчині не було ні краплі співчуття.
Ні, різко відрізала вона. Милостинями не займаюся. Сама ледве дотягую до зарплати. Щодня приходять і просять, а я не можу годувати всіх. Не заважай, черга стоїть.
Поруч стояв чоловік у темному пальті, загублений у думках. Він здавався далеким, ніби був у іншому світі світі клопотів, рішень, майбутнього. Продавчиня в одну мить перетворилася, ніби перед нею зявився не просто покупець, а важливий гість.
Доброго дня, Павле Олександровичу! вигукнула вона привітно. Сьогодні прийшов ваш улюблений хліб, з горіхами і сухофруктами. І вафлі свіжі, з абрикосом. Вишневі вчорашні, але теж смачні.
Доброго дня, відповів він розсіяно. Дайте хліб з горіхами і шість вафель вишневих.
А абрикосові? запитала вона з посмішкою.
Не має значення, пробурмотів він. Давайте абрикосові.
Достав товстий гаманець, він вийняв велику купюру і мовчки подав їй. В цю мить його погляд випадково ковзнув убік і зупинився. Він побачив стареньку, яка стояла в тіні кіоску. Її обличчя здавалося знайомим. Дуже знайомим. Але память навмисне не повертала спогади. Лише одна деталь спалахнула в свідомості: старовинна брошка у формі квітки, приколота до її потертого жакету. У ній було щось особливе щось рідне.
Чоловік сів у чорний автомобіль, поклав пакет із покупками на сидіння і поїхав. Його офіс був недалеко, на околиці міста, у сучасній, але скромній будівлі. Він не любив показної розкоші. Павло Шевченко, власник великої мережі магазинів побутової техніки, починав з нуля ще в дикі 90-ті, коли країна стояла на межі хаосу, а кожну гривню доводилося заробляти потом і кровю. Завдяки залізній волі, розуму і неймовірній працездатності він збудував імперію без протекцій і звязків.
Його дім затишний котедж на околиці був повний життя. Там жили дружина Олена, двоє дітей, Артем і Кирило, і незабаром мала народитися довгоочікувана донька. Саме дзвінок дружини вирвав його з думок.
Паш