Життя, ніби сторінки книги
Вони завжди жили втрьох: бабусі Ольги, мами Марії та Софійки. Батька свого Софійка не памятала. Одного разу спробувала запитати у мами, але та міцно обняла доньку, а на очах виступили сльози. Тож більше дівчинка не питала не хотіла засмучувати маму.
«Не буду більше турбувати маму, вирішила вона. Нащо мені батько, коли нам із бабусею та мамою і так добре?»
Але бабуся Ольга померла, коли Софійці виповнилося десять років, і вони залишилися вдвох із мамою. Дівчинка завжди любила малювати змальовувала все навколо з дитячих років. Марія не дуже звертала увагу на її малюнки, лише казала:
«Доню, папір псуєш замість того, щоб уроки вчити».
У школі вчителька з малювання не раз хвалила її:
«Софійка, якщо підеш вчитися на художницю, у тебе буде велике майбутнє. Повір мені, я в цьому трохи розуміюся. Перекажи мої слова мамі».
Але мати не сприйняла це серйозно:
«Ну й що, що сказала звичайна вчителька. Нехай собі малює, аби була чимось зайнята».
Все ж вона купила доньці фарби, олівці та папір. Софійка з захопленням малювала, особливо любила пейзажі. Коли підійшов час закінчення школи, вона вирішила вступати до художнього училища, але мати мала інші плани:
«Ніякого художнього! Ти вступатимеш до педагогічного інституту».
«Мамо, я не хочу туди»
«Тебе ніхто не питає! Хто взагалі такий художник?»
Софійка не посміла перечити.
Як і всі дівчата, вона мріяла про принца уявляла, як зустріне його одного дня. Він буде високим, гарним і ніжним, і вона впізнає його з першого погляду.
Під час шкільних іспитів, щоб заспокоїтися, вона йшла з мольбертом до річки. Тільки там відчувала себе щасливою малювала горизонт, воду, дерева. На протилежньому березі був крутий схил, за яким починався сосновий ліс. Іноді вона бачила там рибалок одні сиділи у човнах, інші закидали вудки з берега. Все це вона переносила на полотно, намагаючись вловити відблиск хмар у воді.
Одного разу картина не йшла. Вона задумливо дивилася на неї, коли раптом почула чоловічий голос:
«Фарбу треба наносити легше, а ти сильно давиш. Дивись»
Він взяв із її рук пензель, ледве торкнувся полотна і хмари ожили, затремтіли.
Затремтіло й серце Софійки. Вона підняла очі на юнака і завмерла. Перед нею стояв той самий принц, про якого вона мріяла.
«Привіт, як тебе звуть? усміхнувся він. Мене Олег».
Вона не могла вимовити слова, але, опанувавшись, прошепотіла:
«Софійка»
Він узяв її руку і о, диво! ніжно поцілував. Так іще ніхто не робив.
З того дня вони почали зустрічатися біля річки. Він навчав її майстерності, бо сам був художником. Виявилося, Олег приїхав у їхнє містечко з Києва до тітки. Закінчив художній інститут, але, як багатьох геніїв, світ мистецтва його не прийняв.
«Нічого, говорив він. Прийде мій час, і всі ці бездарності зрозуміють, кого відкинули!»
Він обіймав її, цілував, а вона танула в його руках. Потім все сталося саме собою. Вона майже не опиралася була безмежно закохана.
Так було ще кілька разів. А потім Олег зник.
Вона чекала його знову і знову на березі, але навіть не брала пензля в руки.
«Невже він покинув мене? думала вона. Але ж він казав, що любить»
Але минув місяць, другий і вона зрозуміла: Олег не повернеться.
Іспити закінчилися. Попереду був випускний та вступні екзамени. У Софійки не було настрою, але вона добре склала всі іспити.
Одного разу вона почувалася погано.
«Чого ти така бліда? занепокоїлася мати.
«Не знаю, голова крутиться»
Студенткою вона не стала. Виявилося, що вагітна.
Мать була в шаленстві. Кричала, плакала, а потім сказала:
«У мене є знайома лікарка. Вона все зробить за помірну плату»
Софійка злякалася.
«Ні, мамо, я не віддам дитину!»
«А хто тебе питатиме? Збирайся, лікарка чекає».
«Якщо мене силою поведеш я втечу з дому! Чуєш?»
Марія поблідла.
«Пробач мені раптом заплакала вона. Я тебе виростила сама, і онука виростимо».
Вони помирилися.
Народжувати Софійку повезли до пологового будинку.
Прийшла до тями вона вже після пологів. Поряд стояла незнакома жінка у білому халаті.
«Ось і добре».
«Хто ви? Де моя донька?»
«Я лікарка. Дівчинки вже немає. Я все зробила, але не врятувала».
Софійка закричала. Їй зробили укол і вона провалилася в темряву.
Потім вона наполягла, щоб їй дозволили попрощатися. Вона побачила маленьку труну і це назавжди закарбувалося в памяті.
Минули роки. Софійка так і не вийшла заміж і не стала художницею. Бажання малювати померло разом із доне