Колись давно, у старому Києві, жила дівчина на ім’я Соломія. Разом із найкращою подругою Олесею вони часто гуляли по Шевченківському гаю. Одного вечора, коли сонце вже хилилося до заходу, Соломія запропонувала:
“Олесю, ходімо ще трохи пройдемося! Поки світло.”
“Ходімо,” погодилася та, хоч і знала, що це не по дорозі додому.
Вони йшли алеєю, милуючись осіннім листям під ногами. На лавках сиділи закохані, і ніхто не звертав уваги на двох дівчат. Аж раптом знайома постава. Чоловік, немолодий уже, тримав за руки жінку, щось шепотів їй, а вона сміялася тихим, щасливим сміхом.
Соломія завмерла. Олеся спершу не зрозуміла, чому подруга так пильно дивиться, а потім торкнулася її плеча:
“Соломіє, що з тобою?”
“Нічого Ходімо,” відповіла дівчина різко і пішла вперед, не озираючись.
Додому вона йшла сама, не чуючи ні шуму вулиці, ні голосів. Лише одне крутилося в голові:
“Таточку Невже ти зраджуєш мамі?”
У хаті було тихо. Мати, Марія, накривала на стіл.
“Вечеряти, доню,” сказала вона, не піднімаючи голосу.
Соломія мовчки вимила руки, сіла. Батька, Тараса, не було.
“Де тато?” спитала вона, намагаючись звучати байдуже.
“Каже, робота. Знову робота,” відповіла мати, і в очах у неї була втома.
Тієї ночі Соломія не спала. Вона пригадувала обличчя тієї жінки гарне, сміливе. І батька, який, здавалося, був щасливий.
“Ні,” вирішила вона. “Я не дозволю.”
Наступного ранку Тарас зібрався кудись поспіхом.
“До обіду повернуся,” пообіцяв він, цілуючи дружину в щоку.
Соломія пішла слідом.
Батько йшов у незнайому частину міста, зупинився біля старого будинку. Незабаром з підїзду вийшла та сама жінка. Вони обійнялися, сміялися. Дівчина стиснула кулаки.
Коли жінка пішла викидати сміття, Соломія підійшла до неї.
“Вам відомо, що у нього є сімя?” спитала вона різко.
Жінка здивовано подивилася: “Ви хто?”
“Його донька. І якщо ви його справді любите залиште його.”
Жінка задумалася, потім дістала телефон.
“Тарасе Нам більше не варто бачитися.”
Того вечора, коли Соломія повернулася, батьки сиділи на кухні, пили чай.
“Чого така весела?” запитав Тарас.
“Тато, сказала вона, дивлячись йому в очі, ти любиш маму?”
Він помовчав, потім усміхнувся:
“Люблю. Обох вас.”
А за вікном падав перший сніг.