Мій син завжди був моїм другом і опорою. Але після його весілля все змінилося.
Ніколи б не подумала, що моя дитина може так змінитися під чиїмось впливом. Мій єдиний син, Олексій, завжди був золотою дитиною чемний, добрий, завжди готовий допомогти. Таким він виріс, таким і залишався, коли став дорослим. До весілля ми були нерозлучні: часто бачилися, розмовляли годинами про все й нічого, ділилися радощами й смутком, підтримували один одного. Звісно, в розумних межах я не лізла в його життя понад необхідне. Але все розвалилося, коли в нього зявилася вона Марічка.
На весілля Марічка й Олексій отримали від її батьків однокімнатну квартиру у самому центрі Львова, щойно відремонтовану. Вона стала їхнім маленьким гніздечком. Мене ніколи не запрошували в гості, але син показував фотографії на телефоні: світлі стіни, нова меблівка, затишок. Після смерті чоловіка в мене не залишилося грошей, і я вирішила віддати молодим майже всі свої прикра́си золотий ланцюжки, каблучки, сережки, які збирала роками. Я сказала Марічці: «Якщо хочеш переплавити не заперечую». Хотіла їм добра, підтримати на початку життя.
Але Марічка… Відразу показала своє справжнє обличчя. Характерна жінка гостра, як лезо. Я помітила, як вона розглядала конверти з грішми, що їм дарували на весілля її цікавість, скільки там, мене насторожила. З одного боку, це могло б зробити її гарною дружиною, але з іншого варто було бути насторозі. Сучасні жінки часто дивляться на чоловіка як на гаманець, витрачають його гроші як свої, а потім розлучаються, забирають половину і шукають нову жертву. Я не бажаю такого Олексію, але тривожиться мене гризе зсередини.
Через півроку після весілля Марічка заявила, що не хоче дітей. «Не зараз, казала вона, у нашій маленькій квартирі це неможливо». Розводила руками: «Що робити? Не хочу брати кредит, і невідомо, коли ми зможемо купити більше житло. Олексій ще не став великим начальником». Вона розмірковувала вголос, але в її голосі я чула розрахунок. А я живу в будинку, який почав будувати мій покійний чоловік. Він незавершений діряві стіни. Взимку тут лякає холодом моєї пенсії не вистачає на опалення. І ось Марічка кидає: «Продай свій будинок, купи собі студію, а решту віддай нам на нову квартиру. Тоді й подумаємо про дітей».
Ви розумієте, що це означає? Вона хоче, щоб я, стара й слабка, перебралася в комірчину, а вони забрали б собі все найкраще. А потім, хто знає, може, ще й цю студію заберуть, щоб відправити мене в будинок для літніх. Спочатку я навіть думала погодитися якщо вони будуть допомагати мені фінансово хоч раз на місяць. Але зараз? Ніколи в житті! З такою, як Марічка, треба бути обережним від неї можна очікувати всього.
Після цієї розмови Олексій кілька разів приходив до мене. Він ненавязливо натякав, що її ідея не така вже й погана: «Навіщо тобі великий будинок? У квартирі було б простіше, комунальні менші». Я стояла на своєму: «Місто розростається, через 510 років будинки подорожчають. Моя ділянка вже не на окраїні, продавати зараз дурість». Одного разу я запропонувала: давайте поміняємось. Вони переїдуть у мій будинок, а я в їхню студію. Адже це ж одне й те саме? Але Марічка відмовила. Їй не сподобалося, що будинок потребує ремонту, вкладень, а я жила б без клопоту в їхній подарунковій квартирі. Їй потрібен комфорт, навіть якщо моя пропозиція вигідніша. Вона така і нічого з цим не вдієш.
Потім я захворіла. Серйозно, з усієї сили. Лежала, не могла встати температура, кашель, жахливий біль у голові. Я дзвонила Олексію, благала приїхати, привезти продукти, ліки. Я знала, що в молодих немає багато часу, але в мене не було сил навіть воду вскипятити. Раніше я б ніколи не подумала, що він може не кинути все й не приїхати. А тепер? Він приїхав лише наступного дня. Приготував мені пакетик «Фармідексу», залишив на столі коробку аспірину без упаковки, мабуть прострочену, знизав плечима й пішов. На щастя, мене врятувала подруга принесла суп, ліки, все необхідне. А якби її не було? Що б зі мною стало?
Мій син був моїм світлом, моєю опорою все життя. Я вірила йому сліпо він був більше ніж сином, другом, частиною мене. Але весілля все стерло. Ми стали чужими, і я нічого не можу з цим зробити. Він моя єдина дитина, моя любов, моя гордість, але тепер я бачу його серце вже не зі мною. Він обрав її, Марічку. Вона стала між нами, як стіна, а я залишилася по той бік сама, покинута, непотрібна. Розум каже: звязок розірваний. Настав час йому вибирати мати чи дружина. І вибір очевидний, як день. Але серце все ще вірить, що він згадає, ким я була для нього, що повернеться. Хоча з кожним днем ця надія тане, як сніАле я знаю, що вже ніколи не почую його голос, як колись, теплий і ніжний, коли він казав: «Мамо, все буде добре».