Ми з моїм собакою Байдою вийшли на звичну прогулянку до парку Шевченка у Львові. День був тихий, повітря свіже після дощу, а від фонтану чулося рівномірне дзюрчання води. Я насолоджувався спокоєм, не думаючи ні про що погане. Та раптом поведінка Байди різко змінилася.
Вона напружилася, шерсть на спині стала дибки, вуха насторожилися. Я помітив, як вона різко зупинилася, ніби щось відчула, а потім рвонула вперед з несподіваною силою. Я здивовано гукнув їй у слід, та вона не зупинилася. Її рухи були швидкими та рішучими, наче вона точно знала, куди біжить.
За мить я побачив, що Байда підбігла до великої чорної торби, яка лежала на газоні біля води. Вона почала голосно гавкати, гарчати й відскакувати, знову й знову повертаючись до цієї знахідки. Я озирнувся навколо не було жодної людини, ніхто не поспішав за своїми речами. Торба була без господаря.
І тоді сталося те, чого я не міг очікувати. Замість того щоб відійти чи чекати на мене, Байда схопила торбу в зуби. Я кричав, намагаючись її спинити, та вона, наче не чула. Вона несла цю важку чорну ношу прямо до фонтану, не зважаючи на мої команди.
За лічені секунди вона добігла до води. Я безсило кликав її, голос уже хрипів. Та Байда діяла рішуче. У наступну мить вона, не вагаючись, стрибнула у фонтан разом із цією проклятою торбою.
Я стояв, не вірячи очам, приголомшений і безсилий. Але раптом сталося щось несподіване.
Глухий підводний поштовх. Потужна хвиля підняла струмені води ще вище, бризки розлетілися на всі боки, земля під ногами задрижала. Це був вибух.
Тільки тоді я зрозумів, що в тій торбі був вибуховий пристрій. Вода приглушила ударну хвилю, сила розійшлася вбік, не зачепивши десятки людей, які гуляли поруч, навіть не підозрюючи про небезпеку.
Байда зрозуміла все раніше за мене. Вона відчула загрозу там, де я бачив лише залишену чорну торбу. Її інстинкт і мужність врятували життя.
Я стояв біля води, оглушений, з комом у горлі. Порожнеча повільно наповнювалася усвідомленням моя подруга, моя вірна захисниця, пожертвувала собою заради всіх нас. Вона пішла героїнею, здійснивши вчинок, на який наважився б не кожен.
Тепер кожного разу, коли я проходжу повз цей фонтан, згадую той день. Вода в ньому мені нагадує про вірність, про мужність і про те, що в останні секунди свого життя Байда думала не про себе, а про нас.
