«Сьоме липня! Невже таке можливо? Простий збіг. Та й імя Андрій. Хоча по-батькові та прізвище інші. Але ж усиновителі могли змінити його…» Вона довго вдивлялася у портрет чоловіка, наче шукаючи в його рисах щось знайоме.
Жінка у відділі кадрів міської управи оформила документи для нової працівниці. Потім взяла слухавку:
Інно Андріївно, зайдіть до мене! Тут ваша нова підлегла.
Незабаром у кабінет увійшла жінка і з перших слів звернулася до новенької, яка вже мала за плечима чимало років:
Ви нова прибиральниця?
Так!
Я завгосп, мене звуть Інна Андріївна, представилася начальниця й одразу спитала: А вас?
Віра, помітивши пильний погляд, виправилася. Віра Олексіївна.
Ходіть, покажу вам робоче місце, вони вийшли з кабінету, продовжуючи розмову. За вами буде весь третій поверх
***
Віра була щаслива, що знайшла таку роботу. Оглядаючи свої нові володіння, усміхалася:
«До пенсії лишилося два роки. А тут можна й після неї підробити. Зарплата вісім тисяч, ще й премії бувають. Хоч із Дмитром життя покращиться. Діти вже дорослі, розїхалися. Ой, а я навіть не знаю, як нашого мера звуть! Соромно буде, якщо запитають. На першому поверсі є фото всіх керівників міста Чому я раніше не подивилася?»
***
Повертаючись із їдальні, вона зупинилася біля стенда й прочитала прізвище: «Андрій Борисович рік народження тисяча девятсот вісімдесят третій».
Ой, то ж він зовсім молодий! Навіть сорока немає, майнула думка, і раптом вона згадала. Андрій?! 1983 рік.
Повернулася, ще раз перевірила дату:
«Сьоме липня Цього не може бути! Просто збіг. Але й імя те саме Хоча по-батькові та прізвище інші. Адже усиновителі могли змінити все»
Вона довго дивилася на портрет, наче чекаючи, що в ньому раптом проступить щось рідне.
***
Нова робота, нові клопоти сторонні думки відійшли на другий план.
Вдома вона цілий вечір розмовляла з чоловіком. Потім він пішов до своєї кімнати дивитися футбол, а Віра до своєї.
Квартира у них була простора, трикімнатна. Після того, як діти розїхалися, стало вільніше. Чоловік іноді спав із Вірою, але останнім часом все рідше.
Тепер вона лежала на ліжку, і в голові крутилися думки. Думки про молодість. І про таємницю, яку так і не розкрила навіть чоловікові.
У неї був син до шлюбу. Його звали Андрій. Їй тоді ледве виповнилося девятнадцять. Ні грошей, ні роботи. Гуртожиток від училища не місце для дитини. Вона витримала лише півроку, а потім віддала хлопчика до дитячого будинку.
Через три роки вона вийшла заміж за Дмитра. Про минуле вони не розпитували одне одного. Незабаром народилися дві доньки.
Діти виросли. Старша вступила до університету в обласному центрі, там і залишилася, вийшла заміж. Онуки вже до школи ходять. Молодша також одружилася й тепер живе в Києві.
Сама Віра так і не здобула ґрунтовної професії. Останні двадцять років працювала завгоспом на заводі. Нещодавно підприємство збанкрутувало, і всіх звільнили. Але знайома запропонувала роботу прибиральницею в міській управі. Віра погодилася.
І ось тепер мер Андрій Борисович, 1983 року народження. Ні, Віра не скаржилася на долю. Але всі ці роки вона згадувала про сина, якого колись втратила. Іноді навіть снився. Тепер вона просто хотіла переконатися, що це справді він, і що в нього все добре.
***
Минуло кілька днів.
Віра прибирала на своєму поверсі, коли почула голоси. Вона побачила Андрія Борисовича, який йшов із співробітником, щось обговорюючи. Побачивши її, мер кивнув і пройшов повз, навіть не зупинившись.
Тут перед очима Віри поста