А ти не думала, Оленко, що коли все складно, треба шукати прості рішення? Самі прості, до яких ми, жінки, часто не можемо опуститися, бо вважаємо це слабкістю.
Які ж тут прості рішення? зітхнула Олена. Просити колишнього чоловіка про допомогу? Він або відмахнеться, або почне читати мені лекцію про мою неспроможність.
Саме про «просити» я й кажу. Але не так, як ти звикла з позиції начальниці, яка ставить завдання підлеглому. Для нас, сильних і самостійних, прохання й це саме «включити дівчинку» не має цінності. Ми вважаємо це принизливим. І не розуміємо головного: чоловіки якраз у цьому дуже потребують.
Олена скептично хмикнула. Андрій потребує її прохань? Ну-ну. Ганна Іванівна його просто не знає. Якщо він у чомусь і потребує, то щоб його залишили у спокої. Адже він приносив гроші до дому виконував свою головну, і на його думку, єдину обовязковість.
***
Зараз, через три роки після розлучення, Олена дивилася на їхні стосунки іншими очима. Всі складнощі були очевидними з самого початку, просто ніхто не хотів цього помічати.
Вони познайомилися на дружній вечірці: Олена душа компанії, з вогником у очах, Андрій ставний, з чарівною усмішкою, щойно отримав підвищення. Він бачив у ній гарну й розумну супутницю, вона в ньому надійну опору. Весілля було тим самим, про яке кажуть «збулася мрія».
Але мрія швидко перетворилася на побут і нездатність обговорювати конфлікти.
Олена виросла в сімї, де любов вимірювалася кількістю зроблених справ. Її мати, самотня жінка після уходу батька, тягла на собі все: роботу, дім, виховання доньки. Її головною установкою було: «Покладайся лише на себе. Чоловіки приходять і йдуть, а твоя самостійність це твоя фортеця». Олена будувала цю фортецю з юності: сама готувала, сама лагодила розетки, сама вибирала собі інститут. Вона виросла з таємним, майже витісненим бажанням знайти того, на кого можна буде, нарешті, покластися. Мріяла про партнерство, де можна бути слабкою, не боячись, що це використають проти неї. Її очікування від шлюбу було простим і складним одночасно: безпека. Не матеріальна навіть заробляти вона вміла, а емоційна. Можливість зняти, нарешті, обладунки «сильної дівчини».
Андрій виріс у класичній патріархальній сімї. Батько годувальник, його слово закон. Мама хранителька вогнища, незмінний міністр побуту, емоцій і виховання. Будь-які проблеми вирішувалися за схемою: мати повідомляла, батько фінансував або використовував свої звязки. Ніхто ніколи не сідав за стіл переговорів, не шукав спільних рішень. Андрій засвоїв одну-єдину модель: чоловік забезпечує гроші й статус, все інше не його зона відповідальності. У шлюбі він шукав комфорту. Щоб вдома було чисто, смачно пахло, його чекала гарна дружина, а проблеми вирішувалися десь на периферії, не турбуючи його спокій.
Вони ніколи це не обговорювали. Просто з першої зустрічі Андрій побачив у Олені ту саму сильну, самодостатню дівчину, яка не буде його завантажувати дрібницями. Вона ж побачила в ньому того самого надійного чоловіка, який стане її опорою. Вони говорили різними мовами, навіть не підозрюючи про це. Обговорювали, в якій країні проведуть медовий місяць, як назвуть дітей, в якому стилі зроблять ремонт. Але вони жодного разу не запитали один одного: «Як ми будемо вирішувати проблеми, коли вони виникнуть?» і вже тим більше «Як ми поділимо обовязки?»
Ніхто не хотів псувати романтичний флер. Олена боялася здатися слабкою й вимогливою, висловлюючи свої глибинні очікування від партнерства. Андрій вважав само собою зрозумілим, що все влаштується так, як було в його батьківській сімї. Вони пливли назустріч один одному з повною впевненістю, що бачать один і той же берег. А бачили вони зовсім різні континенти.
Коли народився син, Олена, за прикладом матері, взвалила все на себе: роботу на віддаленці, нічні годування, лікарні, розвивайки. Андрій же існував десь паралельно. Все більше йшов у роботу, а вдома відпочивав лежав на дивані, дивився телевізор. Його участь у сімейних справах обмежувалася питанням «Що на вечерю?» і рідкими іграми з сином, коли той був веселий і доглянутий.
Степанкові було місяців девять, у нього вперше в житті піднялася температура під 39. Олена, в паніці, розбудила чоловіка о третій ночі: «Андрію, допоможи, я не знаю, що робити! Викликати швидку?» Він, не відкриваючи очей, буркнув: «Ти ж мати, розберися сама. Не заважай спати, у мене завтра важливі переговори». Ту ніч Олена потім часто згадувала: як вона одна колихала сина й плакала від безпорадності.
Потім було всяке. Звичайне, як у багатьох. Андрій завжди ставив на перше місце свої потреби, Олена вела бухгалтерію образ. Одного разу