Чому я погодилася, щоб мій син та невістка жили зі мною? Я досі не розумію.
Мене звати Віра Семенівна, живу в двокімнатній квартирі у спальному районі Львова. Мені шістдесят три, я вдова. Пенсія у мене невелика, але вистачає. Коли мій син Марко одружився два роки тому, я, як і будь-яка мати, була щаслива. Він ще молодий йому тридцять один, а невістка Олеся трохи молодша. Побралися, зробили родину, але власного житла у них не було. Кажуть: «Мамо, поживемо з тобою трохи. Незабаром зберемо на перший внесок за іпотеку та переїдемо.»
Я, наївна, тільки й раділа: гадала, допомагатиму з внуками. І пустила їх. А тепер навіть не знаю, як із цього вибратися. Бо той «трохи» вже перетворився на два роки, і всім нам від цього лише гірше.
Спочатку я не втручалася. Вони ж молоді, звикають до спільного життя. Не заважала, готувала, прання за всіх прала, доглядала, як слід. Потім Олеся завагітніла. Рано, подумала я якщо так судилося, значить, на те воля Божа. Народився онук Ярослав золотце. Тільки з його народженням усі заощадження пішли коту під хвіст. Усі ж знають, як дорого годувати дитину: підгузки, суміші, каші усе коштує, а Олеся хоче тільки фірмове, свіже, імпортне.
Я готова допомогти. Та я ж не прислуга! Але в підсумку стала для них і нянею, і кухарем, і покоївкою. Молода мама «надзвичайно втомлена». Нібито Ярик не дає їй спати. Тому вона лежить до полудня, уткнувшись у телефон. Дитина у манежі. Вона на дивані. Телевізор увімкнений, обід мною зварені, підлога вимита, онук викупаний. А Олеся скаржиться, що «вимоталася».
А мій син? Марко йде на роботу і повертається понурий, мовчить. Коли намагаюся поговорити, ухиляється. Каже: «Мамо, не втручайся». А Олеся поводиться, ніби вона тут господиня. Я слово вона три. І все на підвищених тонах. Потім Марко каже, що я «тисну» на його дружину. Тискаю! Ось же я, якій допомагаю їм на кожному кроці!
Не знаю вже, що робити. Кажу Маркові: «Сину, знайдіть собі оренду. Я стомлюся». А він у відповідь: «Грошей немає, мамо». Запропонувала поміняти квартиру: я б жила у маленькій однушці, а вони б збирали на внесок та жили, як дорослі люди. Відповідали б за себе. Допомагала б онукові, якщо вистачить сил. Але ні син тільки киває, а нічого не змінюється.
Розумію, вони молоді, їм нелегко. Але й я не залізна. У мене проблеми з тиском, болі в суглобах, безсоння. А якщо їм щось потрібно біжу до лікарні, на уколах, сижу з онуком днями. А коли скажу, що втомилася, дивляться на мене, наче я зрадниця.
Нещодавно стався великий скандал. Прокинулася, прибрала на кухні, зварила Ярикові кашу, як завжди. Олеся прокинулася й заявила: «Чому ти знову вариш цю кашу? Я ж казала тільки з пачки!» Не витримала. Сказала, що я бабуся, а не кухонний робот. Що вже час самостійно дбати про сімю. Вона заплакала, Марко став на її бік, гупнули дверима, пішли. За годину повернулися, наче нічого не було. Навіть не вибачилися.
Тепер щоранку прокидаюся і думаю: навіщо я їх пустила? Чому не постояла за себе відразу? Мабуть, тому що я мати. Тому що люблю сина. Але останнім часом все частіше ловлю себе на думці люблю, але виснажена. І коли сідаю пити ліки від тиску, думаю може, вже час їх випровадити? Буде боляче, але принаймні не зїду з розуму.
Скажіть тільки я така наївна? Чи є ще хтось у мої роки, хто потрапив у таку саму пастку?