Лісник підгодовував худу вовчицю взимку, а влітку вона з’явилася біля його порога з несподіваним «подарунком»!
Березень, особливо в суворих умовах Сибіру, ніколи не буває легким. Зима ще тримається, але вже слабшає: щільний сніг починає танути, перетворюючись на небезпечну кашу з води, бруду та ожеледи. Лісові стежки, якими раніше можна було сміливо ходити пішки чи на лижах, тепер стали майже непрохідними багнами. Це перехідний час жорстокий, неласкавий, коли природа ніби вагається між життям та сном.
Для звірів березень теж був одним із найважчих місяців. Після довгих місяців голоду, коли запаси їжі виснажилися, багато тварин були на межі виживання. Одні ще спали, ховаючись від холоду в сховищах, інші ризикували виходити на пошуки поживи, часто марно. Виживали найсильніші. Але й їм було нелегко.
У одній із сторожок, загубленій серед нескінченних сосен та модрин, за дерев’яним столом сидів Петро Ємельянов лісник із тридцятирічним досвідом. Він знав тут кожну травинку, кожну стежку, кожен подих вітру. Його життя було тісно переплетене з тайгою; він відчував її дихання, чув шепіт дерев, читав сліди на снігу, як інші читають книги.
Зараз він заповнював звіт про зимові обходи сухі рядки, цифри, нотатки. За вікном сіяв мокрий сніг, сіра пелена накрила ліс, а вітер, пронизливий і злий, завивав у трубі печі, змушуючи полум’я тремтіти й грати, немов живу істоту.
Раптом його думки перервав звук не скрип дерева, не свист вітру, а вовчий вий. Тривожний, глибокий, наповнений чимсь більшим, ніж просто зов. У тому голосі були біль, самотність, розпач… і, можливо, надія.
Петро відвів очі від паперів, повільно підвівся й підійшов до вікна. За склом, у сірій імлі, він побачив постать. На галявині, за п’ятдесят кроків від хати, стояла вовчиця. Молода, але виснажена ребра просвічували крізь тьмяну, зім’яту шерсть, рухи були повільними, обережними, наче кожен крок давався з величезними зусиллями. І все ж, незважаючи на голод і втому, у ній відчувалася гордість, гідність, яку вона не втратила навіть у найтяжчі часи.
Чого ж ти, красуню, так змарніла? пробурмотів Петро, примружившись.
Вовчиця не тікала. Вона стояла й дивилася прямо на сторожку. Часом видавала короткі, тихі звуки не загрозу, не виклик, а скоріш благальний. У її очах не було злоби, лише втома і щось ще… довіра?
Петро добре знав правила. Тридцять років у тайзі навчили його: не можна втручатися в природу, годувати диких звірів, ставати для них джерелом їжі. Це руйнує баланс. Але щось у цій вовчиці торкнулося його до глибини душі. Можливо, її погляд без страху, лише з упертістю і надією. Або горда постава, незважаючи на слабкість. Можливо, він згадав часи, коли сам був самотнім, голодним і потребував допомоги…
Він зітхнув, похитав головою й пішов до морозилки. Там лежав шмат лосятини подарунок від мисливця Семенича, який завжди ділився здобиччю. Добрий шматок, кілограма три, вистачило б на кілька днів.
Петро вийшов на ґанок, тримаючи м’ясо. Вовчиця напружилася, готова до втечі, але не зрушила з місця. Вона чекала.
На, красуню, сказав лісник, кладучи м’ясо на сніг за десять кроків від порога. Поїж. Бачу, тобі нелегко.
Він відступив назад і став спостерігати. Звір довго не наважувався підійти. Але голод переміг. Вовчиця повільно, обережно підкралася, схопила м’ясо й відбігла. Вліглася на безпечній відстані й почала їсти не жадібно, а міцно, наче знала, що це не останній шматок.
Давно не їла, помітив Петро. Цікаво, де зграя? Чи її вигнали?
Трохи підкріпившись, вовчиця взяла залишки в зуби, довго дивилася на людину ніби запам’ятовувала його обличчя. Потім розвернулася й зникла в лісі.
Наступного дня вона повернулася.
Петро почув знайоме поскулювання зранку. Виглянувши у вікно, побачив її на тому ж місці чекає. Він посміхнувся.
Ну що, знову голодна? проворкотав, дістаючи з холодильника новий шматок.
Ритуал повторився. М’ясо на сніг, вовчиця підходить, забирає, відходить. Дивиться вдячним поглядом і зникає.
Так минула весна. Кілька разів на тиждень вона приходила поїсти. Поступово її шерсть заблищала, рухи стали впевненішими. Але близько до хати не підходила тримала дистанцію.
Розумна дівчина, говорив Петро, спостерігаючи. Знає, що людини варто боятися.
До травня вовчиця приходила рідше. А на початку червня зникла зовсім.
Ну що ж, промовив лісник сам до себе, значить, у неї все добре.
Він навіть трохи сумував за нею.
Минуло два місяці. Липневе сонце прогріло тайгу, ліс ожив заВовча сім’я так і залишилася в лісі, час від часу нагадуючи про себе далеким виттям, а Петро продовжував свою справу, знаючи, що іноді найменша допомога може змінити долю.
