Після похорону нашої єдиної доньки Олесі, якій ледве виповнилося 15 років, життя наче зупинилося.
Я памятаю, як стояла біля могили, ледве тримаючись на ногах. Люди навколо щось казали, співчували, але я майже нічого не чула. Перед очима був лише її білий труна.
Чоловік мій постійно повторював після похорону:
Треба викинути всі її речі. Це лише спогади. Вони будуть нас мучити, поки ми їх тримаємо вдома.
Я не розуміла, як він може так говорити. Це ж не просто речі це її запах, дотики, сукні, іграшки. Я спротивлялася, скільки могла, але через місяць таки здалася. Вирішила прибрати в її кімнаті, куди майже місяць не заходила.
Відчинивши двері, я відчула, що там усе залишилося, як було. У повітрі пахло її духами, на столі лежав розгорнутий зошит.
Кожну річ я брала в руки окремо вишиванку, стрічки для волосся, улюблену книжку. Плакала, притискала до грудей, ніби це мало повернути її хоч на мить.
Та раптом із підручника випав складений папірець. Серце стиснулося.
Я розгорнула його і впізнала почерк Олесі.
На ньому було написано: «Мамо, якщо ти це читаєш, швиденько заглянь під ліжко і ти все зрозумієш».
Я перечитала кілька разів, руки тремтіли. У грудях все стислося. Що вона могла мати на увазі?
Зібравшись із силами, я опустилась на коліна й заглянула під ліжко і те, що побачила, приголомшило мене.
Тремтливими руками я дістала звідти старий пакет. Усередині були зошити, коробочка з дрібницями та телефон доньки. Той самий, який, за словами чоловіка, «загубився». Серце забилося частіше.
Я ввімкнула телефон він ще працював. Першим ділом відкрила переписку. Там був чат із її подругою Марійкою.
Уривки листування
15 лютого, 22:17
Олеся: Я більше не можу це терпіти
22:18
Марійка: Що сталося?
22:19
Олеся: Тато знову кричав на мене. Казав, що якщо мама дізнається хоч слово, він зробить так, щоб ми обидві пошкодували
22:21
Марійка: Боже, ти мене лякаєш Він тебе вдарив?
22:22
Олеся: Так Вже не вперше. Син
