Доводилося жити з невісткою, хоч і не хотілося
Ганна Іванівна витерла руки об фартук і знову зазирнула у піч. Шарлотка з яблуками вже підрумянилась, але ще не доспіла. А за вікном вже скрипнула хвіртка невістка йде. І син. І онук. Усе її рідне повертається з прогулянки.
Бабу! лунав дзвінкий голосок чотирирічного Дмитрика, і Ганна Іванівна мимоволі посміхнулася. Заради цього голосу вона готова терпіти усе, навіть сусідство з Олесею, своєю невісткою.
Мамо, ти знову цілий день біля печі? Тарас, її син, увійшов у кухню, поцілував матір у щоку й одразу потягнувся до гарячої шарлотки.
Руки! ляпнула його по пальцях Ганна Іванівна. Спочатку помий.
Ганно Іванівно, ви ж обіцяли сьогодні відпочивати, зявилася на порозі Олеся, тримаючи пакети з продуктами. Ми ж домовилися: я готую вечерю, а ви спочиваєте.
Ганна Іванівна стиснула губи. Ну от, знову вказує, що їй робити у власному домі.
Я відпочиваю, коли печу, сухо відповіла вона. Та й що поганого в тому, що хочу пригостити онука?
Олеся зітхнула й мовчки почала розбирати продукти. Тарас кинув на матір попереджувальний погляд, мовляв, знову починаєш? Ганна Іванівна вдала, що не помітила.
Дмитрику, іди мий ручки, будемо пити чай із бабусиною шарлоткою, позвала вона онука, навмисно ігноруючи невістку.
А колись у неї було власне життя. Свій дім, де вона була справжньою господинею. Подруги по суботах приходили на чаювання, у палісаднику цвіли її улюблені півонії, а ввечері вона дивилася серіали, зручно влаштувавшись у кріслі. Але все зруйнувалося в одну мить, коли стався той проклятий пожеж.
Ганна Іванівна досі памятала запах гару, крики сусідів, виття пожежних машин. Вона стояла на вулиці у нічній сорочці, накинувши на плечі чийсь піджак, і дивилася, як полумя пожирає її дім. Тридцять років життя перетворювалися на попіл перед її очима.
Не хвилюйся, мамо, казав їй тоді Тарас, обіймаючи за плечі. Поживеш у нас, поки не розберемося з документами та страховкою.
“Поживеш у нас” розтягнулося на місяці. Маленька двокімнатна квартира сина, невістки та онука стала для неї вимушеним притулком. Вона спала на розкладалці у вітальні, збирала її зранку й відчувала себе зайвою.
Бабусю, я тобі допоможу замісити тісто! Дмитрико повернувся з мокрими рученятами й сяючими очима.
Наступного разу, сонечко, усміхнулася Ганна Іванівна. Шарлотка вже готова, бачиш?
А я хочу зараз щось спекти!
Не сьогодні, Дмитре, втрутилася Олеся. Бабуся втомилася. Та й вечеря незабаром.
Ганна Іванівна кинула на невістку незадоволений погляд. Знову командує. Знову вирішує за неї.
Нічого я не втомилася, заперечила вона. І з онуком можу займатися скільки хочу.
Мамо, Тарас втомлено потер перенісся. Давай не будемо знову…
А що я такого сказала? Ганна Іванівна розвела руками. Хіба я не маю права проводити час із онуком?
Маєте, звісно, Олеся намагалася говорити спокійно, але Ганна Іванівна бачила, як побіліли суглоби на її пальцях, що стискали пакет із молоком. Просто ми домовлялися про режим для Дмитрика. Памятаєте?
Це мій онук! Ганна Іванівна відчула знайоме роздратування, що піднімалося зсередини. І я краще знаю, що йому на користь. Я свого сина виростила, до речі, і нічого, гарна людина вийшла.
Мамо! Тарас ударив долонею по столу. Годі!
Олеся мовчки вийшла з кухні, Дмитрик налякано притулився до бабусі, а Ганна Іванівна відчула, як до горла підступили сльози.
Вона б ніколи не переїхала до них за власної волі. Ніколи. Але вибору не було. Грошей від страховки ледь вистачило на погашення кредиту за згорілий дім. Новий дім був їй не по кишені, а на оренду не вистачало пенсії.
Тарасе, я ж не спе