Син хотів відвезти матір до будинку пристарілих. Він глянув у коробку перед виходом.
Після смерті чоловіка Ольга продала свій будинок у селі, вклала гроші в квартиру для сина та його родини й переїхала до них. Поки сили дозволяли, вона піклувалася про дім і онуків.
Син та невістка працювали, а Ольга відводила онуків до садочка, потім у школу та на гуртки. Готувала, прибирала. Турботи не тяжіли жінку навпаки, вони робили її щасливою. Адже родина потребувала її. Але роки минали. Онуки виросли й «вилетіли з гнізда», а здоровя бабусі погіршилося. Вона намагалася помити посуд, але тарілки висковзувалися з її слабких рук і розбивалися.
Налила собі юшки, але не змогла донести до столу розлила. Прокидалася вночі попити води її шепіт будив невістку. Ніхто не хотів з нею говорити. Хто ж захоче спілкуватися зі старою? Невістка постійно лаяла її, називаючи тягарем. Але чи була в тому її вина? Старість не радість. Ользі не лишалося нічого, крім як терпіти.
Син вирішив віддати матір у будинок пристарілих.
«Хоч там у неї будуть сусіди для розмов», заспокоював себе. Ранком, сідаючи в машину, Ольга згадала про свою коробку.
Сину, принеси мою коробку. Я забула, несміливо попросила вона.
Яку коробку? запитав Андрій.
Там мої скарби, відповіла Ольга й описала її. Андрій приніс. Стара притиснула її до грудей із задоволеним виглядом.
Мамо, що там усередині? Вона показала вміст.
Там були пасмо її волосся та молочний зуб. Чоловік відійшов від машини й сів на бордюр. Сидів там довго, згадуючи дитинство, як мати завжди була поруч, доглядала його, захищала. Ніколи не залишала без допомоги.
Сину, їдемо? мати вийшла з авто й підійшла до нього.
Нікуди не їдемо, мамо. Ти залишаєшся вдома.