Запакована валіза стояла біля дверей, немов останній штрих перед відїздом. Олена нервово підправляла ремінь, косила оком на сестру та сина. У передпокої пахло сирістю: за вікном моросив дощ, а двірник згрібав важке листя до бордюру. Їхати Олені не хотілося, але пояснювати це десятирічному Данилкові було марно. Він мовчав, наполегливо дивлячись у підлогу. Наталя намагалася триматися бадьоро, хоч усе всередині стискалося тепер Данилко мешкатиме у неї.
Усе буде гаразд, промовила вона, силкуючись посміхнутися. Мама скоро повернеться. А ми з тобою поки впораємось.
Олена міцно й швидко обняла сина, ніби поспішала піти, щоб не передумати. Потім кивнула сестрі: ти ж розумієш. Через хвилину двері за нею зачинилися, залишивши в хаті глухе дзижчання. Данилко досі стояв біля стіни, притискуючи до себе старий рюкзак. Наталя раптом відчула незручність: племінник у її домі, його речі на стільці, його черевики поряд з її чоботами. Вони ніколи не жили разом довше кількох днів.
Заходь у кухню. Чайник уже закипів, сказала вона.
Данилко мовчки пішов за нею. У кухні було тепло: на столі стояли чашки та тарілка з хлібом. Наталя налила чай собі й йому, намагаючись говорити про дрібниці про погоду за вікном, про те, що треба купити нові гумові чоботи. Хлопчик відповідав односкладно, дивився крізь неї то на вікно з дощовими смугами, то вглиб себе.
Ввечері вони разом розібрали його речі. Данилко акуратно розклав футболки у шухляду комода, а зошити склав стопкою біля підручників. Наталя помітила: він навмисне не чіпає іграшки з її дитинства ніби боїться порушити порядок у чужому домі. Вона вирішила не примушувати його до розмов.
Перші дні трималися на напрузі. Ранкові збори до школи проходили мовчки: Наталя нагадувала про сніданок і перевіряла портфель. Данилко їв повільно, ледве піднімаючи очі. Ввечері він сідав за уроки біля вікна або читав книжку зі шкільної бібліотеки. Телевізор вони вмикали рідко шум дратував обоє.
Наталя розуміла: хлопчикові важко звикнути до нового розкладу та чужої оселі. Вона сама ловила себе на думці, що все здається тимчасовим навіть чашки на столі ніби чекають когось. Але часу не було: вже за два дні потрібно було йти оформляти опіку.
У відділенні ЦНАПу пахло папером та сирим одягом. Черга тягнулася вздовж стін з оголошеннями про пільги та допомоги. Наталя тримала під пахвою папку з документами: заяву від Олени, свою згоду, копії паспортів та свідоцтво про народження Данилка. Співробітниця за склом говорила сухо:
Треба ще довідку з місця проживання дитини та згоду другого батька
Його давно немає. Я приносила копію свідоцтва.
Все одно потрібен офіційний документ
Вона перебирала папери повільно; кожне зауваження звучало як докір. Наталя відчувала: за формальними словами ховається недовіра. Вона пояснювала ситуацію знову і знову, розповідаючи про вахту сестри, показуючи маршрутний лист. Зрештою заяву прийняли але попередили: рішення буде не раніше ніж за тиждень.
Вдома Наталя намагалася не показувати втому. Вона сама відвела Данилка до школи щоб поговорити з класною про його ситуацію. У роздягальні діти штовхалися біля шафок. Вчителька зустріла їх насторожено:
Ви тепер за нього відповідаєте? Документи покажете?
Наталя подала довідки. Жінка довго їх розглядала:
Я маю повідомити адміністрацію І ще: за всіма питаннями тепер звертатися до вас?
Так. Його мама працює вахтовим методом. Я оформлю тимчасову опіку.
Вчителька кивнула без особливої співчутливості:
Головне щоб він не пропускав заняття
Данилко слухав розмову з напруженим обличчям, потім пішов у клас, не попрощавшись. Наталя помітила: він став частіше мовчати вдома, іноді ввечері довго сидів біля вікна. Вона намагалася завести розмову розпитувала про друзів чи уроки. Відповіді були короткими; за ними відчувалася втома.
За кілька днів подзвонили з органу опіки:
Ми прийдемо перевірити умови проживання дитини.
Наталя прибрала хату до блиску; ввечері вони з Данилком разом витирали пил і складали речі. Вона запропонувала хлопчикові обрати місце для його книжок.
Все одно потім назад пробурмотів він.
Не обовязково. Можеш розставити, як тобі зручно.
Він знизав плечима, але книжки переставив сам.
У призначений день прийшла жінка з соцслужби. У коридорі у неї задзвонив телефон; вона говорила різко:
Так-так, зараз подивлюся
Наталя провела її по кімнатах. Жінка розпитувала про розклад дня, про школу, про харчування. Потім запитала самого Данилка:
Тобі тут подобається?
Хлопчик знизав плечима, погляд був упертий.
Він сумує за мамою Але ми намагаємось дотримуватися розкладу. Усі уроки робимо вчасно, гуляємо після школи.
Жінка хмикнула:
Скарг немає?