**Весняний настил**
Зранку над річкою стояв іній, а старі дошки мосту хрустіли під кроками. У селі життя йшло своїм ходом: хлопці з ранцями навпростець перебігали через місток до автобусної зупинки; літня Ганна Степанівна обережно переступала через щілини в одній руці авоська з молоком, в іншій паличка. За нею повільно їхав триколісний велосипед: на ньому сусідський Петрик, років пяти, уважно стежив, щоб не вїхати в дірку.
Увечері біля магазину збиралися на лавочці: обговорювали ціни на яйця, останні відлиги, хто як перезимував. Міст зєднував дві частини села: по той бік залишались городи й цвинтар, а дорога за ним вела до райцентру. Іноді хтось затримувався біля води дивився на кригу, що ще трималася посеред річки. Про міст згадували рідко він був тут завжди, частиною краєвиду й побуту.
Але цієї весни доски заскрипіли голосніше. Дід Тарас Іванович першим помітив нову тріщину біля перил торкнувся її й похитав головою. Повертаючись додому, почув розмову двох жінок:
Все гіршає Не дай боже, щоб хтось провалився.
Та годі тобі! Скільки років стояв
Слова зависли в повітрі разом із березневим вітром.
Ранок вийшов похмурим і сирим. На стовпі біля повороту зявився аркуш під целофаном: «Міст закрито за рішенням адміністрації через аварійний стан. Прохід і проїзд заборонено». Підпис голови сільради читався чітко. Хтось вже намагався відігнути куток оголошення переконатися, що це не жарт.
Спочатку ніхто не повірив серйозно: діти потяглися до річки звичною дорогою, але повернулися на вході висіла червона стрічка з написом «Вхід заборонено». Ганна Степанівна довго дивилася на стрічку поверх окулярів, потім повільно розвернулася й пішла вздовж берега шукати обхід.
Біля магазину на лавочці зібралося з десяток людей: мовчки передавали оголошення по колу. Першим заговорив Василь Опанасович:
Ну і що тепер? До автобуса не дійти Хто продукти везе?
А якщо кому терміново до міста?.. У нас же тільки цей міст!
Голоси лунали тривожно. Хтось пропонував іти по льоду але крига вже починала відходити від берега.
До обіду новина розлетілася селом. Молоді дзвонили до райадміністрації питали про тимчасову переправу чи човен:
Кажуть, чекайте комісії
А якщо терміново?
У відповідь чулися формальні фрази: обстеження проведено, рішення прийнято заради безпеки мешканців.
Того ж вечора біля клубу зібрали сход: прийшли майже всі дорослі одягнені тепліше через сирість і вітер з річки. У залі пахло чаєм з термоса; хтось витирав запотілі окуляри рукавом куртки.
Спочатку говорили тихо:
Як дітей водити?.. Пішки до траси далеко.
Продукти ж возять з міста
Сварилися, чи можна самому полагодити міст чи зробити тимчасовий настил збоку. Хтось згадував минулі роки, коли разом латали діри після повені.
Виступив Микола Семенович:
Можемо офіційно звернутися до адміністрації! Треба просити дозвіл хоча б на тимчасовий настил!
Підтримала його Людмила Григорівна:
Якщо зберемося всі дадуть швидше! Інакше чекатимемо місяцями
Домовилися скласти колективну заяву: записувати прізвища тих, хто готовий працювати руками чи дати інструмент.
Два дні делегація з трьох особи їздила до райцентру зустрічатися з чиновником. Там їх прийняли сухо:
За законом будь-які роботи через річку мають бути погоджені, інакше відповідальність на муніципалітеті! Але якщо оформите протокол сходу
Микола Семенович впевнено подав папір з підписами селян:
Ось рішення нашого сходу! Дайте добро на тимчасовий настил!
Після короткої наради чиновник усно дозволив, за умови дотримання безпеки. Пообіцяв виділили цвяхи й кілька дощок зі складу ЖКГ.
На ранок після сходу все село вже знало: дозвіл отримано, чекати більше не можна. На старому мості висіли свіжі таблички, а біля води лежали перші дошки й пачка нових цвяхів те, що вдалося дістати. Чоловіки зібралися біля річки ще до світанку: Микола Семенович, похмурий, у старій телогрейці, перший взявся за лопату розчищати підхід. За ним підтяглися інші: хто з сокирою, хто з мотком дроту. Жінки не стояли осторонь носили чай у термосах, хтось приніс ватяні рукавиці для тих, хто забув свої.
Біля річки ще лежала крига, але земля вже розмокла. Чоботи грузли у багнюці, дошки клали прямо на мерзлу землю й підтягували до краю. Кожен знав свою справу: хтось вимірював кроки, щоб настил не сповз у воду, хтось тримав цвяхи в зубах і мовчки забивав їх молотком. Діти бігали неподалік, збирали хмиз для багаття: їх попросили не плутатися під ногами, але їм і так хотілося бути поруч.
Ста